Бо війна війною... Спомини
- Автор: Овад Ярослав
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Бо війна війною... Спомини». Краткое содержание книги:
Автор книги був в одній з перших груп добровольців. Після початкового рекрутського вишколу в Гайделягрі в січні 1944 року був призначений до складу сотні почесної варти на похороні віце-губернатора Галичини Оттона Бауера у Львові.
В лютому-березні 1944 — у бойовій групі Баєрсдорфа. Бувши в той час стрільцем, автор відмічає деякі речі, котрі могли лишитися поза увагою високих старшин.
Після короткого побуту в Нойгаммері та приділення до 29-го полку Дивізії, на початку квітня 1944 Овад виїхав на 3-місячний підстаршинський вишкіл в Ляуенбургу на Помор'ї. Після повернення до Нойгаммера, в липні 1944, на кілька днів перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, близько. 1.000 молодих українців-підстаршин, серед яких був і Ярослав Овад, заходами сотника Дмитра Палієва були виряджені на новий, старшинський вишкіл. Отже, Ярослав Овад опинився у славній Юнкершулє Брауншвайґ, яка перед тим сильно потерпіла і мусіла перенестися на схід, до Трескав біля Познані. Після 5 місяців у Позен-Трескав їде на новий вишкіл до ваффеншулє (школа зброї) в Лєшанах (Чехія). Отримавши ранг хорунжого в березні 1945, автор разом з товаришами повертається до Дивізії, яка в той час знаходилася у передових лініях Східного фронту, на австро-угорському кордоні.
Під час приїзду до Дивізії генерала Шандрука і складання присяги на вірність України автор перебував у фронтових лініях. А згодом прийшла звістка про смерть Гітлера, падіння Берліна і нарешті… капітуляцію. Далі був відступ Дивізії на Захід та англійський полон в Італії, звідки вийшов (власне, втік) на волю на початку квітня 1947 року.
Я колись на вакаціях їздив з хлопцями на пасовисько пасти коней, але це було за короля Цьвочка, я в тому не вправлявся і забув. Інші були в ще гіршому становищі, бо не мали про коней зеленого поняття і сідали на них вперше в житті. А коні, хоч були звиклі до військових їздців, знали хто панічно боїться їх і робили з такими, що хотіли. Сідла на них було військового типу, не замалі, але й не дуже великі. Для нас воно постійно здавалося малим і коли почалося навчання їзди тротом, від їзди коня ноги самі зховзувалися і такий курсант опинявся на землі. Досить довго ми їздили по колу доріжками, висипаними піском, щоб звикнути до їзди, але коли прийшло до галопу, то частина з нас лежала на землі. Але хоч-не-хоч ми звикли до цієї тряски і з часом думали, що опанували їзду на конях. Не дарма кавалеристи їздять на них щодня з ранку до пізнього вечора і начебто зживаються з ними. А ми трохи поїздили на них і все боялися, що вони можуть нас вкусити або копнути, а крім того робили щось іншого.
Навчав нас їзди якийсь уша зі Шлеська. Говорив деякі слова по-польськи і коли кінь не хотів іти, все кричав «копній ґо». І ми так робили. Самозрозуміло, що вчили нас чистити коней. Для цього заняття ми мали спеціяльні щітки і мусіли декілька разів чистити гриву, хребет та хвіст. Бувало таке, що хтось захопився цим заняттям і починав чистити живіт коня. Тоді кінь виривався, іржав і ставав дибки. Перелякані ми відскакували і чекали, аж поки кінь не заспокоїться.
Мені також трапилося, що чогось кінь злякався і скинув мене з себе. Я впав мов повний мішок січки, але зразу ж мусів зірватися з землі, щоби мене ще не почастував копитом. Чув я що коні в таких випадках поводять себе дуже мудро і ніколи не наступлять на вершника, зовсім не те, що роблять корови, яких охоплює панічний страх, і опісля вони не зважаючи на ніщо і можуть затоптати людей. Я чув, що коні інколи виносять вершників в боях з дуже скрутних ситуацій.
На рінґу, де ми вправлялися, було ще сяк-так: впав як мішок полови, далі знову сів на коня і далі їхав. Але трапилося мені та деяким іншим, що при в'їзді до стайні коні, замість йти спокійно, чогось сполошилися і мчали галопом в стійла. Ми цього не очікували і я чолом вдарився до одвірка. Очевидно впав на спину на всю довжину входу, що був викладений цеглою. Крім удару від падіння, ще довго боліла голова. Добре, що одвірок був дерев'яний, а не залізний.
Коли ми вже їздили краще, то нас почали навчати їзди з перешкодами. Враження були дивні, але ми це перебороли. Гірше було, коли ми виїхали в поле і з троту» перейшли в галоп. Переїздили через рідкий ліс попід різні гілляччя, де багато з нас, не нахиливши вчасно голови, падали з коней. Також виїжджали на горбок і тоді треба було відпустити поводи, щоб дати коневі можливість самому працювати головою, щоб виїхати. Або, з'їжджаючи вниз, тримали коротко за поводи, щоб стримувати коня.
Командир школи дуже любив їздити на коні, але за нашого побуту він загнав до смерти свого улюбленого коня. Хтось нам говорив, що це у нього був вже не перший випадок. Очевидно, що нас перед вправами навчили сідлати коней та вкорочувати стремена. Адже кожен мав свою міру. Ніколи не бувало, щоб комусь сідло сповзло на живіт коня. Ми добре стягували гурти[34], а довжину стремен міряли довжиною руки — від початку до пахи.
В будинку, де відбувалися теоретичні заняття, ми отримували ґрунтовну підготовку зі всіх галузей військових знань. Особливо велика увага приділялась тактиці. В коридорах стояли «зандкастен»[35] та були скрині з піском і ми вибудовували на них моделі місцевости, яку ми вивчали: з потічками, ставами, горами і долинами. На цих моделях ми розглядали різні варіянти наступу і оборони. Крім того, вивчали військове судівництво, зброю та танки, а також інші речі, які були зазначені у наших військових підручниках. Ми мали достатньо часу для їх вивчення.
Вправи на місцевості
В тих наповнених піском столах ми розставляли піхоту, артилерію, танки, відбували військові дії і показували всі рухи війська. Крім того, ми раз на тиждень виїжджали автобусами на місцевість, з мапами і кольоровими олівцями. Там отримували бойове завдання і намагалися його виконати силами батальйону. Наш вчитель тактики ставив запитання і ми, оточивши його, розв'язували всі завдання. Він поправляв нас і робив всі необхідні коментарі та при потребі вдавався до дискусії. Виконуючи це, ми так звикли діяти батальйонами, що коли пізніше реально отримали чоту, то були дуже розчаровані.
34
Ремені від сідла
35
Столи з піском