Гноми і забіяки [Ei, slėpkitės! - uk]

Ще трохи прокопавши нору, вони знайшли третє лисенятко — останнє. Воно було наче неживе, та коли Майстер підняв його, лисеня раптом зітхнуло і задриґало ногами.

— Бачите, який артист! — засміявся Джім. — Давайте подивимося, може, й той перший тільки прикидався…

— Ні, цей уже неживий, — промовила Януте, погладжуючи немічну голівку лисеняти. І їй зробилося дуже шкода звірятка. І навіщо вони знайшли ту нору? Чи хоч би це лисеня було живе… Воно ж не винувате, що стара лисиця роздерла індичку й каченятко…

— Ну, бачите, — ніби підтримуючи Януте, промовив Майстер, — а найбільшого злодія так і не пощастило спіймати.

— Вона, видно, прибігла подивитися, — невесело зауважив Мікас, бо і його шкребло за душу: «Не знайде вже лисичка своїх діток, не знайде…»

Одначе на зітхання не було часу. Так чи інакше, а полювання удалося.

Закопали мертве лисеня, засипали нору, погасили головешки і, радіючи за свою здобич, рушили додому.

— А куди ми їх подінемо? — запитала Януте, ідучи за Джімом і погладжуючи товстий кропив'яний мішок. — І як їх доглядати?

Мікас запропонував посадити лисенят у будку для кроликів і потримати, як каже Джім, до зими.

— А чим ти їх годуватимеш? — запитав тато.

— Будемо на ворон полювати, — по-дитячому бовкнув Джім. Навіть Януте засумнівалася:

— А як ти на них полюватимеш?

— З лука стрілятимемо. Або сильця поставимо.

— Хтозна, чи сподобається їм вороняче м'ясо?

— Не сподобається, то хай здихають, — відрізав Джім, якому набридли постійні заперечення Януте.

«Якщо не сподобається, — подумала Януте, — я відчиню дверці, і хай собі тікають…»

Уже зовсім стемніло, коли мисливці, галасуючи, прийшли додому. Знайшли кролячу клітку з різним непотребом, спорожнили її, де-не-де позабивали цвяхами, щоб була міцніша, затягнули віконце новим дротом і, покликавши маму, витрусили із мішка свою здобич.

Лисенята забилися в куток і перелякано витріщилися на ліхтар. їхні чорні носики були ще й досі в піску, очі сльозилися від диму, чи від світла, чи найімовірніше від того, що їм було дуже сумно і хотілося плакати.

Тільки-но почало розвиднятися, якась жвава пташка задзвонила «ті-лінь-тілінь-тілінь», щоб ніхто з лісових піснярів не проспав життєдайного, росяного сходу сонця, що обіцяв чудовий день.

Крива змерзла, розплющила очі і здригнулася. Пір'я в неї вже обсохло, але було ще злипле і не розпушене. Крила аж заторохтіли, коли вона спробувала їх розправити й трохи помахати ними.

— Ох, ох, — забідкалася індичка. — Як же там мої сирітки? Треба поспішати додому, додому…

Річка знову стала мілкою і знову — дзюр-дзюр-дзюр — весело жебоніла з камінням, очеретом та сарнами, які прийшли напитися води.

Але враз сарни чомусь тривожно підняли голови і, ворушачи вухами, втупились у ліщину. Та й індичці здалося, наче біля ліщини щось захрустіло. Вона облишила чистити пір'я, витягла шию і добре придивилася.