Чорна Брама

День починався, як звичайно, розмірено й спокійно, але полковник уже втратив спокій. Він зійшов з драбинки, вийняв із сейфа кілька паперів, поклав їх у папку разом з останнім донесенням, узяв трубку телефону й набрав номер.

Абонент не відповідав. Полковник погортав записну книжку і знову подзвонив. На цей раз йому відповіли.

— Сергію Володимировичу, невідкладне питання…

— Це хто? — запитав, очевидно щойно розбуджений, Раздольний.

— Крамаренко.

— А, Остап Максимович! — Голос пом'якшав. — Носить тебе, ще й на світ не зайнялося! Я тільки годину тому повернувся з області… — Після короткої паузи Раздольний додав: — Хвилин за п'ятнадцять буду в управлінні… Приїжджай, — закінчив він і повісив трубку.

Майже одночасно вони обидва прибули до управління.

Скидаючи шинелю в своєму кабінеті, Раздольний запитав:

— Що сталося?

— Кілька фактів, Сергію Володимировичу, змушують насторожитись. Два тижні тому сторожовий корабель «Гроза» в районі Варангер-фіорду, північно-західніше островів Айновських, затримав норвезький мотобот «Сель». По-норвезьки сель, здається, — морський звір. На цій утлій посудині, збудованій у дванадцятому році, тоннажністю в двадцять вісім тонн, стояв мотор з запальною кулею типу «Боліндер». Господар, Альдор Ієнсен, — старий рибалка, голий, як бубон, йому тільника ні за що купити. В море він ходить з двома синами, такими ж худючими й нужденними, як і їхній батько. Тільки за той час, що я тут, пам'ятаю, ми їх уже затримували в наших водах двічі, і в обох випадках рибонагляд відпустив їх. Ловили вони тріску ярусом і на підчеп, великих збитків нашому господарству не завдавали, народ убогий. Словом, розжалобить старий Семукова, той і відпускає його, навіть без штрафу. Цього разу Ієнсен ловив сіткою морського рачка. У нас цього рачка називають чилімом, якщо не помиляюсь, латинська назва штримс. Мотобот Ієнсена на буксирі привели в порт, оформили акт про затримання. Уповноважений рибонагляду Семуков запитує старого через перекладача, що він збирався робити з цим чилімом, оскільки йому, Семукову, відомо: на норвезькому ринку на цього рачка немає попиту. Ієнсен розповів, що в них на острові Варде, в районі Хассельнесет-фіорду, американський офіцер купив дачу. Старий навіть сказав «борг» — замок. Новий власник замка платить за чилім удвічі дорожче, ніж коштує сьомга в базарні дні на ринках Нурвогена. Семуков не повірив. Все-таки сьомга — цар-риба. Який дурень платитиме за якусь закуску до пива такі скажені гроші? Хіба що казково багата людина. Ієнсен сказав, що новий власник замка — Ротшільд! Семуков не повірив. Ієнсен розійшовся: «Коли б ви, — каже, — побачили мотобот „Беноні“, який належить цьому панові, то зрозуміли б, що це за людина! На всьому узбережжі немає мотобота такого красивого й з таким ходом!» Ця розмова відбувалася в присутності командира СКР «Гроза» капітана третього рангу Дубасова. Рапорт, який мені передали з Коргаєвої Салми, я взяв на олівець. Як тобі відомо, Сергію Володимировичу, останнім часом поблизу нашого кордону оселилось немало «демобілізованих» американських офіцерів. Їм дуже припали до серця північні фіорди Норвегії і сувора природа Заполяр'я.