Жлобологія
- Автор: Водичка Густав, Ешкилев Владимир
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Мистецька агенція «Наш Формат»
- ISBN: 978-966-97344-0-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Жлобологія». Краткое содержание книги:
Книга є рекомендованою для читання всім, хто вважає себе «інтелігентною людиною», «елітою нації», «душой народа», «знавцем істини», відданим адептом «масковского православія» та й, зрештою, кожному, хто хоч раз ставив собі запитання: «Чому в Україні з історією і з добробутом не склалося?».
У всіх текстах збережені особливості мовлення авторів. Уживання ненормативної лексики в окремих авторів не є самоціллю, бо дозоване і вмотивоване емоційністю розмови. Це є невід’ємною складовою діалогу і водночас відтворює авторську стилістику викладу думок. Кожен з авторів у природний для себе спосіб тлумачить певні філософські та культурологічні категорії, про які йдеться в роздумах.
Небажано читати цю книгу людям з обмеженими розумовими здібностями, спричиненими браком освіти, культури та виховання, адептам різних людиноненависницьких ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії та інших афективних станів, дітям до 18-ти років, а також людям із нестабільною психікою.
Знищити всіх
Я ставав українським націоналістом потроху. Відчуття, що живу в Україні, довго не було. Ця країна існувала фіктивно. Навіть коли з дисидентами спілкувався на болючі теми, лапав себе на думці, що мрії про незалежність — це, як то кажуть росіяни, нєлєпо. Надворі 60-ті, двом мільйонам кадебешників запросто знищити мільйон достойних людей. І стільки невинних людей убили, що страшно згадати... тому навіть мріяти про незалежну Україну тоді було героїзмом.
Валер’яна Підмогильного, українського письменника, якого тепер визнано першим письменником-екзистенціалістом, допитували люди без освіти. Вони говорили просто: «Украинцев нужно всех уничтожить». Потім цей кат додав: «Вообще-то уничтожить всех слишком трудно... Но интеллигенцию, вас, мы вырежем всех». Більшовики нищили еліту цієї країни нещадно. Позбувалися священиків, монахів, вільнодумних людей. І, звісно, письменників, залишили хіба трьох — для годиться: Бажана, Тичину й Рильського. А ті мусили вихваляти партію за те, що лишилися серед живих, маскуючись під жлобів. Однак Бажан тишком-нишком видав «Історію українського мистецтва» в 6-ти томах. Коли москвичі її побачили, то були шоковані. Каменський, російський мистецтвознавець, дивувався: «Ну хохлы дают! Если б хоть еще украинское искусство действительно существовало, а они наваяли шесть томов!» Він навіть не дивився на ту історію, сам факт існування цієї історії був для нього ідіотизмом.
Коли ми з однодумцями видали «Малевич і Україна», то показали і московським колегам. Мені було сказано: «Дмитрий Емельянович, Малевич родился в Киеве. Это единственное, что его связывает с Украиной. А вы одну фразу растянули на 400 страниц!» Справді, як можна один факт розтягнути на цілу книжку? Я відповів: примудрилися...
Бажан видав із Глушковим першу в світі двотомну енциклопедію кібернетики. Це не жарт, такої на той час ні в Америці, ні в Москві не було, ніде. Бажан був змушений вести подвійне життя. Офіційно він співав оди партії, прикидався жлобом, а вдома ставав іншою людиною. Якщо ти втрапив у зграю, то бреши не бреши, а хвостом воруши.
До книги спогадів про українського живописця Анатолія Петрицького я склав кондову передмову. Написав спочатку жваво, есеїстично, на що мені сказали: слід писати «як положено». І я так і зробив: аби видати ту книжку, важливу для української культури, я заявив, що Петрицький оспівує робітників. Вони отримали потрібний формат, я — книжку, яку подарував Миколі Бажану. Він прочитав і каже: погана передмова. Я й сам знаю, що погана (Сміється. — Упоряд.). Але я був певен, що Бажан подарує мені це жлобство.
Коли мене вигнали з музею, Бажан вирішив мене порятувати, бо завжди допомагав мені. От він мені телефонує і каже: «Я вас боронив, подзвонив Бабійчукові і пояснив, що Горбачов такий перспективний хороший музейник... на що почув: «Охота вам, Николай Платоныч, всякое гавно защищать!» Бажан це мені розповідає і коментує: «Ви не хвилюйтеся, мене вони так само там трактують». Мені аж приємно стало...
Запах країни
Те, що я живу в Україні, відчуваю за запахом.
Запах України... Коли був у Франції, в метро були запахи «Шанель» і «Коті»... Щоразу коли їду в українському метро — це шинель... коти. Різницю між цими двома країнами можна відчути навіть на рівні запахів.
Пригадую, з якою відразою якось відгукувався про українські стандарти життя письменник Юрій Андрухович, у якого є досвід проживання в Європі. Тобто він має з чим порівняти і допитується: от ви, українці, кажете, що ви з Трипілля... А якась Америка всього чи не 200 років існує... так чому у вас, земляки, так відгонить у туалетах, а в них — ні? Що, не можна було з часів неоліту навчитися прибирати? У вас же був час історичний, а вам його, виявляється, завжди мало.
Не дивно, що стерильна чистота європейців чомусь викликала в українців, які приїздили туди ще до революції, — саме відчуття негативні — огиду і відразу. Тоді ще й з’явилися розповіді про французьких жінок, вимитих «до подхвостніци»... Їм, нашим простим людям, то було гидко.
Явище жлобства описують у різний спосіб, однак якщо спробувати пояснити його по-простому, то жлоб — це та людина, яка потрапляє не в своє середовище і не знає коду цього середовища, його культури.
Одного разу потрапив до бойлерної. Бачу — там сидять чоловіки і — випивають. Атмосфера — епікурейська... У ній вони почуваються дуже комфортно, розмовляють про своє: «я тебя уважаю», «ты меня уважаешь». Там дух братерства живе! Розумію, що для них я чужий, щось неорганічне і незрозуміле. І вже навіть через те, що не перехилю з ними чарку. От для них я був справжнім жлобом.