Квентін Дорвард

— За кого ти мене вважаєш, любий племіннику? — спитав Балафре майже суворо. — Правда, мене не виховували в монастирі, я не вмію ні писати, ні читати, але я брат твоєї матері, чесний Лезлі. Я вірний своєму панові й слову. Чи не гадаєш ти, що я здатний на те, щоб дати тобі пораду вчинити якусь підлість? Сам Дюгеклен[58], найславетніший рицар Франції, коли б він ще був живий, міг би пишатися моїми подвигами.

— Я не можу не вірити вам, любий дядечку, — сказав юнак. — Ви єдиний родич, що залишився в мене після мого нещастя. Але чи правду кажуть, мовби двір короля отут, у замку Плессі, дуже дивний? При ньому нема ні дворян, ні великих васалів чи високих сановників? Король розважається із своїми слугами і на таємні наради запрошує тільки звичайних людей. Знатність і шляхетність принижуються, а люди найнижчого стану підіймаються до королівської ласки. Все це здається не подібним до звичаїв його батька, благородного Карла, який вирвав з пазурів англійського лева більш як наполовину завойоване французьке королівство.

— Ти говориш, як безглузда дитина, — зауважив Балафре, — й так само, як дитина, співаєш ту саму пісню на новий лад. Поміркуй сам: коли король наказує Олів'є, своєму цирульникові, робити те, що Олів'є може зробити краще за будь-якого пера, хіба не виграє від цього королівство? Або коли він наказує своєму славному військовому прево[59] Трістанові заарештувати того або іншого бунтівливого громадянина, схопити того або іншого буйного дворянина, то знає, що це буде незагайно зроблено — і квит. А коли б давали доручення герцогові або перові Франції, то він, мабуть, послав би у відповідь на це виклик на поєдинок. Коли знов-таки король зводить дати простому й щирому Людовікові Балафре якесь доручення, замість того щоб дати його вельможному коннетаблеві, який, можливо, тільки попсував би все діло, хіба він не виявляє цим своєї мудрості? Хіба ж не такий державець потрібен нам, мандрівним рицарям, які прагнуть служити там, де їх найвище цінують і де найбільше потребують їхніх послуг? Отак, хлопче… Людовік, як ніхто, вміє добирати собі довірених осіб і знає, що кому доручити. Він не схожий на короля Кастілії, що умирав від спраги, бо коло нього не було головного підчашого, що подав би йому чару. Але, здається, вже дзвонять у монастирі святого Мартіна. Я мушу поспішати до замку. Бувай здоров! Бажаю тобі добре погуляти, а завтра вранці о восьмій приходь до звідного мосту і скажи вартовому, щоб покликав моне. Та, дивись, не збочуй з прямої й протоптаної стежки, коли йтимеш до воріт! Обабіч є такі пастки й капкани, що можеш лишитися без ноги, а вона тобі ще пригодиться. Незабаром побачиш короля на власні очі і сам зможеш судити, який він є. Бувай!