Квентін Дорвард

— Це було нудно спочатку, — сказав Дорвард, — але стало легше й приємніше, коли я призвичаївся. Я був слабий від ран і втрати крові і, щоб віддячити своєму рятівникові, панотцеві Пітеру, почав учитися з великим завзяттям. Тим часом, прохворівши кілька місяців, померла моя мила мати, і, як тільки моє здоров'я покращало, я сказав своєму добродійникові, який був також помічником ігумена, що не хочу бути ченцем. Тоді ми умовилися, що мене відпустять на волю шукати щастя; а щоб урятувати помічника настоятеля від гніву Огілві, зробили так, ніби я втік. Для підтвердження цього я взяв із собою з монастиря сокола абата. Але насправді мене звільнили за всіма правилами, і це засвідчено рукою й печаткою самого абата.

— Оце правильно, оце добре, — сказав дядько. — Наш король не дуже зважає на всякі там витівки, але втечі з монастиря не пробачить. Ну, а як твій гаманець? Б'юся об заклад, що тобі його неважко носити.

— Одверто кажучи, перед вами, любий дядечку, мені нічого таїтися. Я маю тільки трохи срібних монет.

— Скрутне твоє становище, — сказав Балафре. — Щодо мене, то хоч я й не заощаджую грошей, бо небезпечно їх носити з собою у наш час, але завжди маю при собі, і радим би й тобі йти за моїм прикладом, якийсь золотий ланцюжок на всяк випадок, або перстень, або намисто, що можуть в разі потреби правити за гроші. Проте ти спитаєш мене, любий родичу, де я дістаю такі цяцьки, як оця? — Тут він самозадоволено торкнув свій ланцюг. — Адже вони не висять на кожному кущі. Вони не ростуть і на полях, як жовті нарциси, з стеблин яких діти плетуть рицарські комірці. Як же тоді? Ти можеш дістати це там, де і я дістав: на службі в доброго короля Франції, де завжди можна добути статок, коли людина має хоч трохи в собі мужності, щоб рискувати якимсь там життям абощо.

— Я чув, — промовив Квентін, ухиляючись від прямої відповіді, бо він ще не вирішив остаточно, що йому далі робити, — що герцог Бургундський має пишніший двір і благородніших васалів, ніж король Франції, і що більше слави можна здобути собі під його прапорами, оскільки там пускають зброю в діло і добре користуються нею в бою. Тим часом найхристиянніший король, кажуть, здобуває собі перемоги язиками своїх посланців.

— Ти говориш, як дурний хлопець, любий племіннику, — відповів воїн із шрамом. — Проте я пригадую, що коли прийшов сюди, то теж був таким самим дурнем і уявляв собі короля не інакше, як на троні під високим балдахіном: він бенкетує з своїми високородними васалами й паладинами[52], їсть бланманже, а на голові в нього велика золота корона, або скаче на чолі свого війська на ворога, як співають у романах про Карла Великого[53], чи як Роберт Брус[54], Уільям Уоллес[55] у наших власних правдивих історіях. Скажу тобі, хлопче, на вухо: це все місячне сяйво на воді. Політика, політика — ось у чому сила. Але що таке політика, ти спитаєш? Це винайдене нашим французьким королем мистецтво воювати мечами чужих людей і видавати плату своїм солдатам з чужих гаманців. Ах! Це найрозумніший з усіх державців, які будь-коли носили пурпур на своїх плечах. Проте він ніколи не носить цього вбрання. Часто я бачу, як він гуляє в простішому одязі, ніж я схотів би носити.