Книга забуття

Як виявилося пізніше, у ротах такої ідилії не спостерігалося. У ташкентському шпиталі мені зустрівся однополчанин, із яким ми перетиналися кілька разів у бригаді. Вигляд він тоді мав зашуганого чмошника: хабе засмальцьовані морда не вмита, погляд зацькований. До шпиталю потрапив підвернувши собі на виїзді шию, на якій тепер носив щось схоже на фрагмент скафандра космонавта. Служив цей «космонавт» у восьмій роті, якою верховодили казахи на чолі зі старшиною роти. Аби полегшити собі життя, офіцери призначали на сержантські посади не тих спеців, які прибували з «учебок», а справжніх лідерів, які мали реальну владу. Отже, старшиною восьмої роти був солдатом строкової служби — головним їхнім «дідом». Думаю, що підлеглі боялися його більше, ніж командира роти. Влада ротного мала певні рамки й дуже мало важелів, натомість влада старшини була необмеженою. Я знав цього хлопця не лише з чужих слів: він мав широкі плечі, медаль «За відвагу» і силу-силенну сивого волосся в смоляній чуприні. У пору, коли наш батальйон стояв на охороні аеродрому, в мене з цим старшиною виник конфлікт, після якого я боявся, що казахи мене живим у землю закопають. «Молодих» у восьмій роті настільки шугали, що вони навіть у наметах не жили і їсти разом із ротою не ходили — ночували на БМП (бойова машина піхоти) в машинному парку, крали на пекарні хліб… Якийсь жалісливий прапорщик часом приносив їм харчі з похідної кухні. «А сам він, — казав боєць восьмої роти про свого старшину, — якщо на роту видавали два трилітрові слоїки маринованих огірків — одного забирав собі».