Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди
- Автор: Лозинський Владислав
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Т. И. Франко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди». Краткое содержание книги:
Автор переносить читача у XVII століття.
Запорозький козак Семен Галушка, рятуючись від ворогів, довіряє польському хлопцеві Ганусеві Бистрому коштовну річ, яку за всяку ціну треба було зберегти. З цього й починаються незвичайні пригоди чесного і мужнього хлопця, про які цікаво й дотепно розповідає письменник. Тісно переплітається доля скривдженого панами та підпанками поляка Гануся Бистрого й українського козака Семена, щира дружба й любов об’єднує цих людей, немовби символізуючи собою вічну дружбу між двома братніми народами.
Всупереч поглядам, що існували в той час, автор змальовує простих українських козаків як людей чесних, безстрашних, справедливих і культурних, що мають багато спільного з трудовим польським народом. і ще один момент треба відзначити в повісті В. Лозинського: якщо в багатьох творах, його попередників і сучасників затушовувалась класова боротьба, то в книжці «Око пророка», навпаки, вона підкреслюється і є рушійною силою всієї дії.
Книгу «Око пророка» високо цінував свого часу наш великий каменяр іван Франко. Немає сумніву, що цю повість з інтересом зустріне наш український радянський читач.
Отак нажив я собі ще одного ворога в лиці Банті, але водночас здобув прихильність добрих людей, бо саме до таких належав душею й тілом пан Невчасний, а між мною і Мар’янкою вже з того часу виникла велика і щира дружба. Я написав лист до матері, а Мар’янка вислала його до свого дядька, пана Зибулта в Самбір. Я був певен, що цей лист дійде. В листі я писав матері, що бог ласкаво допоміг мені знайти добрих і чесних людей, що я вже вчуся заробляти собі на хліб і що серце підказує мені, що батько ще живий і до нас повернеться, що тут, у Львові, інший світ і нема таких грабіжників, як підстароста і гайдук, а всі, з ким я буваю, чемні й ласкаві до мене. і це було так насправді, бо і пан Шіпитко, і пан Геліас, і пан Домінік, і Урбанко, і всі слуги виявляли до мене прихильність, навіть Вороба, завжди похмурий і мовчазний, наче був нерадий усякому божому створінню, часом на мене веселіше погляне і замість мене охоче підніме тягар, не даючи мені перевтомлюватись. Але така погода тривала недовго. Насувалася вже важка хмара над моєю головою, хоч я ще не бачив і не передчував її.
VIII Фок! Фок! Фок!
Під час служби у пана Ярослава Шпитка найдовше бував я з Домініком, молодшим продавцем його, бо пан Геліас або сидів над тією великою книгою, або писав листи, або з самим паном переглядав і компонував різні квитанції, а Урбанко цілими днями вчився в школі і тільки ввечері приходив на обід, та й то не щодня, так що погратися з ним я міг лише в неділі і свята. З паном же Домініком ми бували разом майже від ранку до вечора то в індермаху на складі серед товарів, то в підвалах коло вина малмазія, яке безперестанно треба було постачати цілими куфами або гарнцями купцям до міських ресторанів. Гамал Вороба також працював разом з нами, але і по-старому мовчав і тільки часом буркне щось, як ведмідь, коли в нього з рук падала куфа чи якийсь важкий пакет з товаром або щось взагалі не ладилось.
Саме надходив час ярмарків. Роботи було дуже багато, бо на великі ярмарки пан Ярослав завжди висилав кого-небудь з товарами: на більш знаменні їздив Домінік, а на Ярославський ярмарок, який був найголовніший, — сам пан Геліас; на менші відправляли когось із молодших челядників. Одного дня, коли ми добирали товари за реєстрами, виписаними Геліасом, Домінік, не зрозумівши добре одного реєстру, звелів мені піти з цим реєстром до контори і там запитати або Геліаса, або самого пана Шпитка.
В конторі пана Геліаса не було, тільки сам пан Ярослав і якийсь другий пан, який здався мені дуже знатним, бо вдягнений був багато, мав при боці позолочену шпагу і чудові персні на пальцях. Пан Ярослав розмовляв з ним по-італійськи, мабуть, у дуже важливій справі, бо ледве я появився на порозі і ще не встиг розкрити рота, як він уже махнув мені рукою, щоб я вийшов. Повернувшись до індермаху, я сказав про це панові Домініку.
— Знаю, — промовив Домінік, — то дуже багатий венеціанський купець, який учора ввечері приїхав до Львова. З паном Ярославом вів розмовляє у важливій справі, тож не дивно, що тебе виставили за двері.
— Певно, про якийсь обмін товарами, — кажу, тому що пан Ярослав торгував із заморськими купцями і платив товаром за товар, наприклад, за коріння заморське давав віск, соболі або янтар, який з’являвся часом на складі.
— Ні, не про обмін, — заперечив Домінік. — Цей венеціанець — брат лікаря Курція, що пропав без сліду тут, у Львові, минулого року.
— Як це пропав? — зацікавився я. — То ж був знатний чоловік, а про таких завжди щось знають і чують. Як, наприклад, міг би пропасти безслідно пан Ярослав або пан Геліас? Адже у Львові татар нема?
— Татар нема, але бувають люди, гірші від них.
— Його ж не вбили?
— А звідки знати про це? Що він приїхав до Львова, це відомо, але щоб вихав, ніхто не бачив. Зник, як камінь у воду!
— А чому ж його не шукали, якщо це був знатний чоловік?
— Шукали, та, гадаю, не там, де міг би знайтися.
Вороба, який сидів у кутку і слухав, раптом вгатив своїм кулачищем у великий пакунок так, що мало не розбив його на дрізки, і гукнув: