Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди

— Навіщо ти, таточку, розповідаєш чужим людям про хотинську війну? Кожний знає, що ти був там в обозі і чесно робив те, до чого найнявся, а плати й досі не одержав. Чи в тебе немає мене, Мар’янки, котра б слухала твою розповідь? Чи Мар’янка не допитлива, не терпляча? Чи, може, не вірить, коли розповідаєш їй?

Пан Григор нахилився до Мар’янки. Повіки його моргали, вуса тряслись, а потім з очей просто на волосся Мар’янки викотилося кілька сльозин, великих, мов горох.

— Урбанко — добрий хлопець, і я дуже люблю його, — каже він Мар’янці, а що балакає, то тільки так, із свавілля, як і всі школярі.

Я стояв, не знаючи, чи мені залишатися, чи, може, йти, коли Мар’янка повертається до мене і питає:

— А ти за чим прийшов сюди?

— Прислав мене сюди пан Ярослав Шпитко, в якого я служу, щоб пан Григор пошив мені такий одяг, як іншим челядникам…,

— Ти з під Самбора? — питає Мар’янка.

— З під Самбора, — відповідаю, — а як панна Мар’янка взнала?

— Бо маєш таку свитку з червоними обшивками, як під Самбором по селах носять.

Я трохи засоромився: на мені була дуже стара й подерта свитка. Я мав і інший одяг, літній, з блакитного вроцлавського сукна, а свитку цю одягав тільки до роботи з пивом і товарами.

— Якщо ти з під Самбора, — каже далі Мар’янка, — то, певно, чув про купця пана Зибулта.

Того купця моя мати знала добре і, як про це я свого часу згадував, просила його писати листи до львівських вірмен, чи не чули чого про мого батька. Так я й сказав Мар’янці, а вона на те:

— То мій дядько, рідний брат моєї матері небіжчиці.

— Щоб ти знала, Мар’яночко, — втрутився тепер у розмову пан Невчасний і відразу став ніби знову іншим, — це той самий хлопець, про якого я тобі розповідав, що пана Геліаса оборонив від татар. А як він з лука стріляє!.. Як ударили ми на тих татар, а було їх кілька десятків вершників… як почали їх гнати…

— Та як залізли зі страху в кущі… хррр, — раптом відзивається хтось у дверях, глузуючи з пана Григора і наслідуючи його голос і гаркіт.

Це — той самий мулярчук італіець, який теж був з нами в лісі: ім’я його — Банті, як мені пізніше сказали у Львові. Ввійшов він до кімнати якось Непомітно, так, що ми навіть не чули його; на руці в нього висіло пальто, з яким його, очевидно, майстер послав до пана Невчасного. Став він собі напроти пана Григора і з великою зухвалістю, грубо і непристойно, аж гидко було дивитися, викривлявся кравцеві. Мар’янка зблідла, а потім зразу почервоніла, мовби вся кров худенького тіла дівчинки перелилася в обличчя; підскочила вона до мулярчука і, відпихаючи його, закричала:

— Ганьба тобі, нікчемний ледащо! Зараз же геть з кімнати!

Мулярчук, замість уступити дівчинці, відштовхнув Мар’янку з злістю, аж вона заточилась і ледве не впала. Охопив мене тоді такий шалений гнів, що я вже не міг стриматися, підскочив до юнака, схопив його за горло, аж він захарчав, і щосили штовхнув до дверей; двері з тріском відчинились, і мулярчук полетів сторч головою на вулицю. Пан Григор, дарма що мав боягузливу душу, як побачив, що Банті штовхнув його Мар’янку, несподівано підскочив, наче лев, охоплений таким страшним гнівом, в якому я ніколи потім не бачив його; у такому запалі він, певно, пішов би й на гармати, які вогнем бухають, а за свою дівчинку обов’язково помстився б. Коли б ми з Мар’янкою не втримали його, чіпляючись за його руки і навіть за ноги, він, мабуть, убив би мулярчука.