Американський психопат
- Автор: Эллис Брет Истон
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1638-9
- Переводчик: Елена Оксенич
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Американський психопат». Краткое содержание книги:
Моя секретарка, Джин, яка у мене закохана і з якою я, певно, зрештою одружусь, сидить за столом. Цього ранку, щоб, як звичайно, привернути мою увагу, вона вбрана неймовірно дорого і зовсім недоречно: кашеміровий кардиган від «Шанель», кашеміровий светр під горло й кашеміровий шалик, сережки зі штучних перлів, брюки з шерстяного крепу від «Барніз». Наближаючись до її столу, я знімаю навушники. Вона підводить очі й несміливо посміхається.
— Запізнюємося? — запитує вона.
— Ходив на аеробіку, — я незворушний. — Вибач. Є щось для мене?
— Ріккі Гендрікс скасував сьогоднішню зустріч, — говорить вона. — Не сказав, яку саме чи чому.
— Я іноді ходжу з Ріккі на бокс до клубу «Гарвард», — пояснюю я. — Ще щось?
— І… Спенсер хоче з тобою випити у «Флюті Пір 17», — посміхається вона.
— Коли? — питаю я.
— Після шостої.
— Не зможу, — кажу я, заходячи до кабінету. — Відмов йому.
Вона підводиться з-за столу і йде за мною.
— О, що ж мені сказати? — здивовано запитує вона.
— Просто… скажи… «ні», — кажу я, знімаючи пальто від «Армані» й вішаючи його на настінний вішак від «Алекс Лоеб», який я купив у «Блумінґдейлз».
— Просто… сказати… «ні»? — повторює вона.
— Ти сьогодні вранці дивилась «Шоу Патті Вінтерс»? — запитую я. — Про аутизм?
— Ні, — вона посміхається так, ніби моя залежність від «Шоу Патті Вінтерс» її зачаровує. — І як воно?
Я взяв вранішній випуск «Волл-стрит джорнел» і продивляюсь першу сторінку — суцільна безглузда чорнильна пляма.
— Здається, коли я його дивився, у мене були галюцинації. Не знаю. Не впевнений. Не пам’ятаю, — буркочу я, кладу «Джорнел» назад і беру свіже число «Файненшл таймс». — Справді не знаю.
Джин стоїть і чекає вказівок. Я сідаю за стіл зі скляною стільницею від «Палацетті», зітхаю і складаю разом руки. Галогенові лампи з обох боків столу вже горять.
— Гаразд, Джин, — починаю я. — Замов столик на трьох у «Кемолз» на дванадцяту тридцять, а якщо там не буде — спробуй у «Крайонз». Згода?
— Так, сер, — каже вона жартівливим тоном і розвертається, щоб піти.
— Чекай, — кажу я, дещо згадавши. — Треба замовити столик на двох на сьогоднішній вечір в «Аркадії».
Джин розвертається дещо стурбована, але досі усміхнена.
— Щось… романтичне?
— Ні, дурненька. Облиш, — кажу я їй. — Я сам замовлю. Дякую.
— Я все зроблю, — каже вона.
— Ні, не треба, — махаю я рукою. — Будь сонечком і принеси мені «Пер’є»[51], добре?
— Сьогодні маєш чудовий вигляд, — каже Джин, перш ніж піти.
Її правда, але я нічого не кажу, тільки дивлюся через увесь кабінет на картину Джорджа Стаббса, думаючи, чи не перевісити її — може, вона надто близько до музичного центру «Айва» зі стереоприймачем AM/FM, двокасетним магнітофоном, напівавтоматичним програвачем із ремінним приводом, графічним еквалайзером, під’єднаним до звукової системи на поличці, все — темно-синього кольору, пасує до кольорової гами мого кабінету. Картину Стаббса, певно, варто повісити над статуєю добермана в натуральну величину, яка стоїть у кутку (700 доларів у крамниці «Красуня і чудовисько» у «Вежі Трампа»), чи, може, вона матиме кращий вигляд над старовинним столиком «Пакріцинні» поряд із доберманом. Я підводжуся, прибираю зі столика всі ці спортивні журнали сорокових років, придбані у «Фанчиз», «Банкерз», «Ґакз» та «Ґлікз» (вони коштували мені тридцять баксів кожен), знімаю картину Стаббса зі стіни і ставлю на столик, потім повертаюся за свій стіл і кручу в пальцях олівці з вінтажного німецького пивного кухля, купленого в «Ман-Тікс». Стаббс пасуватиме будь до чого. Репродукція стійки для парасольок «Чорний ліс» (675 доларів в «Убер де Форж») стоїть в іншому кутку, без жодної, наскільки я бачу, парасольки.
51
Мінеральна вода.