Американський психопат

Я передаю Прайсу склянку, киваю Полу. Прайс нічого не каже, навіть не дякує. Просто тримає горілку, скорботно дивиться на колії, потім косить очима і нахиляється до склянки, а коли починає мигтіти стробоскоп, він випрямляється і щось буркоче собі під ніс.

— Ти під кайфом? — питаю я.

— Як ти? — кричить Овен.

— Я щасливий, — кажу я.

Музика перетворюється на одну довгу, нескінченну пісню, окремі пісні розділяє лише тупий, пульсуючий біт, який витирає з пам’яті всі розмови. Поки я говорю з таким слизьким типом, як Овен, мене це влаштовує. Зараз здається, що в «Залі з канделябрами» більше дівчат, і я намагаюся зустрітись очима з однією з них — модельного типу, великі цицьки. Прайс смикає мене, і я нахиляюсь до нього спитати, чи не дістати нам ще грам.

— Чому ви не в смокінгах? — запитує мене з-за спини Овен.

— Я все кидаю, — кричить Прайс. — Я йду.

— Що кидаєш? — кричу я у відповідь, не розуміючи, що відбувається.

— Це, — волає він. — Я не впевнений, але здається, йдеться про його подвійну «Столичну».

— Не треба, — кажу я йому. — Я доп’ю.

— Слухай, Патріку, — горлає він. — Я йду звідси.

— Куди? — Я направду збентежений. — Мені знайти Рікардо?

— Я йду, — кричить Прайс. — Я… йду… звідси!

Я починаю сміятись, не розумію, про що він.

— Ну, і куди ти збираєшся?

— Подалі! — волає він.

— Дай вгадаю, — кричу я до нього. — Ти банк кидаєш?

— Ні, Бейтмене. Я серйозно, сучий ти сину. Я йду. Зникаю.

— Куди? — Я досі сміюсь, досі кричу і досі не розумію. — У «Морґан Стенлі»? На реабілітацію? Куди?

Він дивиться вбік, не відповідає — просто витріщається на колії, намагаючись знайти місце, де вони закінчуються, зрозуміти, що лежить за темрявою. З ним стає нудно, однак Овен — ще гірше, і я вже випадково зустрівся з ним очима.

— Скажи йому «розслабся, не парся», — кричить Овен.

— Ти досі займаєшся рахунками Фішера? — Що ще йому сказати?

— Що? — перепитує Овен. — Чекай, це не Конрад?

Він показує на якогось хлопця в однобортному шерстяному смокінгу з комірцем-шаликом, бавовняній сорочці з метеликом, все — від «П’єр Карден», він стоїть біля бару з келихом шампанського, просто під канделябром, і вивчає нігті. Овен витягає сигару і питає, чи є в мене запальничка. Мені нудно, тож я, не перепрошуючи, йду до бару спитати підкачану барменку, чи можна дістати в неї сірники. «Зала з канделябрами» наповнена людьми, всі вони виглядають знайомо, і всі схожі між собою. У повітрі важко висить дим від сигар, і музика (знову «Інексез») голосніша, ніж звичайно, але до чого це все? Я випадково торкаюсь чола, палець стає мокрим. Беру в барі сірники. Вертаючись крізь натовп, несподівано наштовхуюсь на Мак-Дермотта та Ван- Паттена, котрі випрошують у мене ще талони на напої. Я віддаю їм свої, знаючи, що вони більше не діють, але ми застрягли серед кімнати, і талони не надто стимулюють їх пхатись до бару.