Тварина, обдарована розумом

— Генрі, — озвалася хриплим, пригніченим голосом, — ви завдали мені таких прикрощів. Ви помиляєтесь, гніваючись, що з нами поїхала Мергріта. Намір наш не такий, як ви думаєте. Ходімо, я зараз розвію це непорозуміння.

Грейса, не виймаючи ключа запалення, встала з авто, встав і Севілла.

— Зачекайте, — попрохала, лагідно усміхнувшись йому, й пішла, ступаючи дрібними кроками.

За дачу тут правила звичайнісінька товарна платформа з високими бортами, але дуже коштовна, оббита червоним деревом, на камінному фундаменті. В ній була лише одна кімнатка й кухонька. Гараж з піддашшям стояв над самісіньким океаном, до нього докочувалися морські хвилі, їхні бризки розсипалися на перехожих.

Севілла бачив у вікно, як на березі Грейса розмовляла про щось із місіс Мендвіль. Він знесилився і опустився у фотель.

Яскраве світло осліплювало Грейсу, й та примружила очі.

— Люба моя, щось жахливе сталося. Допіру Калібан влаштував мені страшну сцену. Ну й потвора він. Просто нещадно побив мене. Я скривджена так саме, як ота дівчина, що у волохатій руці Кінг-Конга на Імпейр-стейт-білдінг[18]. Чи не могли б ви мені допомогти?

— Моя сердешна любонько, я могла б, та не відаю, чи повинна… Ні, ні, Грейсо, я жартую. Звісно, я все зрозуміла. Ось зараз я несподівано згадала, що в мене тут є приятелі. Прошу вас, позичте мені свого авто, я завітаю до них, моїх бідолашних друзів.

Грюкнули дверцята, зафуркотів мотор. Севілла підвівся й попростував до дверей.

— Я дала автомобіля Мергріті, — з’явилася на порозі Грейса. — Вона забагла навідатися до…

Він швидко ступив до неї й обняв.

— Генрі, ви надто образили мене, — сказала Грейса, відштовхуючи від себе Севіллу. — У вас такий вигляд, ніби ви вважаєте, що ми давно вже дійшли згоди.

Вона пройшла повз нього з піднятим підборіддям і вмостилася на канапі, схрестивши ноги, елегантна й недоступна. Севілла отетерів, втупився в неї розгніваними очима.

— Ні! — вигукнув Севілла так, що це «ні» заглушило шум морського прибою. — Ні, ми ще не дійшли згоди. Але я не хочу більше, аби мене водили за носа. Мушу знати: так чи ні. Якщо ні, то я зараз же пішки піду геть звідси.

— Генрі, ви страшна людина, — відказала Грейса. Вона підвелася й підійшла ближче. — Справді, я боюся ваг. Ви поводитеся жахливо.

І раптом, буцімто її гордість була крихітною скоринкою, яку Севілла щойно потрощив пальцями, жінка скорилася, дозволила себе роздягти.

Севілла мовчав. Зніяковівши, зовсім неохоче пестив її. Вона також була незворушна, байдужа. «Як і я», — зневажливо думав Севілла. Минав час. Він прислухався, як за вікном завмирало море, але ніяк не міг зосередитися.

— Генрі, — озвалася Грейса, — ви не бажаєте мене?

— Та що бо ви, люба, — сказав уголос, а про себе поду мав: «Вона не годиться ні в тин ні в ворота».