Вовк-тотем
- Автор: Жун Цзян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7541-3
- Переводчик: Надія Кірносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вовк-тотем». Краткое содержание книги:
Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків...
Час уже наближався до вечора, і Ян Ке пригнав отару до окремого місця за три лі від табору, де розвернув її прямо на власну юрту, а потім полишив її, щоб повернутись додому й попити води. Невдовзі потрібно буде переміщатись на нове пасовище, тож можна дати змогу вівцям поскубти молоду травичку, яка щойно виросла в околицях табору.
Ян Ке налив дві великі піали холодного чаю й сказав Ченю:
— Хто б міг подумати, що виробничо-будівельний корпус дійсно прийде? Я терпіти не можу, коли в мирний час життя воєнізується. Я ледве-ледве втік з виробничо-будівельного корпусу в Хейлунцзяні, так тепер він мене наздогнав у Внутрішній Монголії. У мене на душі неспокійно через те, що буде, врешті-решт, з Орхоном. Ми повинні швидше з’ясовувати, що маємо з’ясувати про степових вовків…
Саме коли вони так розмовляли, по протореній возиком дорозі примчав кінь, за яким вихором здіймалась курява метрів на сто. Чень Чжень і Ян Ке здогадались, що це Чжан Цзіюань помінявся змінами й повернувся додому відпочити. Чжан був уже зовсім схожий на справжнього степового конопаса, в нього було багато швидких коней, він їздив верхи, мов навісний, не шкодуючи сил коня, і жодним чином не приховував цього бахвальства. Ґао Цзяньчжун із недоброю посмішкою на обличчі сказав:
— Гей, ви тільки подивіться, скільки монгольських дівчат повиходили зі своїх юрт подивитись на нього, а їхні погляди, мов молоді кобилки, так і побігли за ним навздогін!
Зістрибнувши з коня, Чжан Цзіюань сказав:
— Швидше! Швидше ходіть сюди! Подивіться, що я вам приніс!
Він відв’язав із сідла наповнену чимось брезентову сумку великого розміру. Це щось, очевидно, було живим, оскільки ворушилося. Ян Ке прийняв у нього сумку, помацав її й, сміючись, сказав:
— Невже ти теж упіймав вовченя, щоб було до пари нашому Вовчику?
— Де ти в цей час знайдеш таких малих вовченят? — запитав Чжан. — Подивись спочатку, але обережно, щоб воно не втекло.
Ян Ке дуже обережно розстібнув сумку і перше, що він побачив, була пара великих вух. Простягнувши руку, він ухопився за них і витяг із сумки ту живу тваринку. У руках у нього забився степовий заєць, жовто-сіро-чорне осіннє хутро якого аж вилискувало на сонці; розміром він був із великого домашнього кота, важив навскидь усі три кілограми.
Чжан Цзіюань, прив’язуючи коня, казав:
— Сьогодні на вечерю поїмо зайчатини, а то баранина вже оскому набила.
Поки вони говорили, Вовчик, який був від них за сім-вісім кроків, раптом кинувся на зайця, не в змозі стримати свою дику натуру, і якби не залізний ланцюг, то він би вихопив зайця з рук Яна. Однак зупинений у стрибку ланцюгом, Вовчик упав на землю. Перекинувшись, він встав на задні лапи, розмахуючи передніми в повітрі; і так рвався вперед, що ошийником йому передавило шию і його язик випав на добрих 15 см. Очі його були вирячені й у них горів лихий жорстокий вогник, який свідчив про бажання проковтнути зайця живцем.
Домашні собаки також упізнали цю тваринку, яка надзвичайно швидко бігає й стрибає і яку дуже важко вловити, тож оточили зайця й почали із цікавістю обнюхувати, однак жоден з них не наважився її собі захопити.
Ян Ке, дивлячись на жадібний вираз на обличчі Вовчика, підняв зайця й зробив декілька кроків у напрямку Вовчика, а потім махнув зайцем, ніби збирався його кинути Вочику. Щойно передня лапа Вовчика торкнулась заячої ноги, він миттю перетворився на справжнього дикого звіра, на писку в нього з’явився лютий вираз, він почав облизуватись, прагнучи крові, а його чорні зіниці мов випускали невидимі отруйні голки, через що зробились надзвичайно жахливими. Однак коли Ян Ке знову притягнув зайця ближче до себе, Вовчик із люттю почав дивитись на людей і собак, і межа між людиною й вовком проявилась надзвичайно чітко, а від дружби й почуттів, які тривали кілька місяців, не залишилось і сліду. В очах Вовчика Чень Чжень, Ян Ке, навіть Ерлан, який піклувався про нього найбільше, — усі за мить перетворились на його запеклих ворогів.
Ян Ке так злякався, що інстинктивно зробив назад аж три кроки, а заспокоївшись сказав:
— У мене є пропозиція: оскільки Вовчик уже виріс такий великий, але жодного разу сам не вбивав і не їв дичину, ми повинні дати йому можливість задовольнити свій природний потяг. Тож я скасовую плани на вечерю із зайчатини, а пропоную віддати зайця Вовчику, тоді ми сьогодні станемо свідками того, як дикий вовк вбиває і їсть дикого зайця, а також з близької відстані побачимо, яка вона, вовча натура.