Війна і мир 3-4

Відтоді, як вийшов строк П’єрової відпустки, — два тижні тому, — Наташа увесь час перебувала у стані страху, смутку і роздратовання.

Денисов, відставний, незадоволення з теперішнього стану генерал, приїхавши в ці останні два тижні, здивовано й сумно, як на несхожий портрет колись коханої людини, дивився на Наташу. Зажурений, скучний погляд, відповіді не до речі й розмови про дитячу — було все, що він бачив і чув від колишньої чарівниці.

Наташа була весь цей час сумна й роздратована, особливо тоді, коли, втішаючи її, мати, брат, Соня або графиня Марія намагалися виправдати П’єра і придумати причини його затримки.

— Усе дурниці, все пусте, — казала Наташа, — всі його міркування, які ні до чого не ведуть, і всі ці дурні товариства, — говорила вона про ті самі справи, у велику вагу яких вона твердо вірила. І вона йшла до дитячої годувати свого єдиного хлопчика Петю.

Ніхто нічого не міг їй сказати стільки заспокійливого, розумного, як це тримісячне маленьке створіння, коли воно лежало біля її груді і вона почувала рух його рота й сопіння носиком. Створіння це говорило: «Ти сердишся, ти ревнуєш, ти хотіла б йому відомстити, ти боїшся, а я ось він, а я ось він...» І не було що відповісти. Це було більше, ніж правда.

Наташа в ці два тижні неспокою так часто вдавалася до сина за заспокоєнням, так поралася коло нього, що перегодувала його і він захворів. Вона жахалась його хвороби, а разом з тим їй цього якраз і треба було. Доглядаючи його, вона легше переносила турботу за чоловіка.

Вона годувала, коли заторохтів біля під’їзду П’єрів візок, і няня, знаючи, чим порадувати пані, нечутно, але швидко, сяючи обличчям, увійшла до кімнати.

— Приїхав? — швидким шепотом спитала Наташа, боячись поворухнутися, щоб не збудити вже сонну дитину.

— Приїхали, матінко, — прошепотіла няня.

Кров ударила в обличчя Наташі, і ноги мимоволі зробили рух; але схопитися й бігти не можна було. Дитина знову розплющила оченята, глянула. «Ти тут», — наче сказав хлопчик і знову ліниво зацмокав губами.

Обережно відібравши грудь, Наташа поколисала його, дала няні й пішла швидкими кроками в двері. Але біля дверей вона зупинилася, мовби відчувши докір совісті за те, що, зрадівши, занадто скоро покинула дитину, і оглянулась. Няня, піднявши лікті, переносила дитину за бильця ліжечка.

— Та вже йдіть, ідіть, матінко, будьте спокійні, ідіть, — усміхаючись, прошептала няня з фамільярністю, що встановлюється між нянею і пані.

І Наташа легкими кроками побігла до передпокою.

Денисов з люлькою, вийшовши до зали з кабінету, тут вперше впізнав Наташу. Яскраве, блискуче, радісне сяйво лилось потоками з її оновленого обличчя.

— Приїхав! — промовила вона до нього на бігу, і Денисов відчув, що він був захоплений з того, що приїхав П’єр, якого він дуже мало любив. Вбігши до передпокою, Наташа побачила високу постать у шубі, яка розмотувала шарфа.