Війна і мир 3-4

Микола жив зі своєю дружиною так гарно, що навіть Соня і стара графиня, бажаючи з ревнощів незгоди між ними, не могли знайти приводу для докору; але й між ними бували хвилини ворожості. Іноді, саме після найщасливіших періодів, на них раптом находило почуття відчуженості і ворожості; це почуття з’являлося здебільшого під час вагітності графині Марії. Тепер вона була в цьому періоді.

— Ну, messieurs et mesdames, — сказав Микола голосно І мовби весело (графині Марії здавалося, що це навмисне, щоб її образити), — я з шостої години на ногах. Завтра вже треба страждати, а сьогодні піду відпочину. — І, не сказавши більш нічого графині Марії, він пішов до маленької диванної і ліг на диван.

«Оце завжди так, — думала графиня Марія. — З усіма говорить, тільки не зі мною. Бачу, бачу, що я йому огидна. Особливо в цьому становищі». Вона подивилась на свій високий живіт і в дзеркало на своє жовто-бліде і схудле обличчя з більшими, ніж будь-коли, очима.

І все їй стало неприємним: і галас, і регіт Денисова, і Наташина мова, і особливо той погляд, який на неї поспішно кинула Соня.

Соня завжди була першим приводом, що його обирала графиня Марія для свого роздратовання.

Посидівши з гостями і не розуміючи нічого з того, що вони говорили, вона тихенько вийшла і пішла до дитячої.

Діти на стільцях їхали в Москву і запросили її з собою. Вона сіла, погралася з ними, але думка про чоловіка і про безпричинну досаду його не переставала мучити її. Вона встала й пішла, з зусиллям ступаючи навшпиньки, до маленької диванної.

«Може, він не спить; я порозуміюся з ним», — сказала вона собі. Андрюша, старший хлопчик, наслідуючи її, пішов за нею навшпиньки. Графиня Марія не помітила його.

— Chère Marie, il dort, je crois; il est si fatigué[452], — сказала у великій диванній Соня, що (як здавалося графині Марії) скрізь зустрічалась їй. — Щоб Андрюша не розбудив його.

Графиня Марія оглянулась, побачила за собою Андрюшу, відчула, що Соня має рацію, і саме тому спалахнула і, видно, ледве стрималась від жорсткого слова. Вона нічого не сказала і, щоб не послухати її, зробила знак рукою, щоб Андрюша не знімав шуму, проте йшов за нею, і підійшла до дверей. Соня пройшла в другі двері. З кімнати, в якій спав Микола, чутно було його рівне, знайоме дружині до найменших відтінків дихання. Вона, чуючи це дихання, бачила перед собою його гладенький гарний лоб, вуса, все обличчя, на яке вона так часто подовгу дивилася, коли він спав, у тиші ночі. Микола раптом поворушився і крекнув. І в ту ж мить Андрюша з-за дверей крикнув:

— Татусю, матуся тут стоїть.

Графиня Марія зблідла від страху і стала робити знаки синові. Він замовк, і з хвилину тривала страшна для графині Марії мовчанка. Вона знала, як не любить Микола, щоб його будили. Раптом за дверима почулось знову кректання, рух, і незадоволений Миколів голос сказав:

— Ні хвилини не дадуть спокою. Марі, ти? Нащо ти привела його сюди?

— Я підійшла тільки подивитись, я не бачила... даруй...