Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Вона сіла на тапчан, згодом підтягла під себе ноги.
— У вас такі тапчани, мені подобаються… вузькі і так розміщені… — нарисувала пальцем друковане латинське «L». — Вони такі декоративні, що аж шкода спати на них.
Вона знову позіхнула.
— Ви стомлені?
— Так… дуже мало спала минулої ночі… Яка гарна ця подушка! Який це взір?
— Яворівщина, здається… Знаєте що, — спало йому раптом на думку, — ви скиньте черевики і полежіть трохи, а я за той час піду на кухню, може, там щось знайду на вечерю. Моя служниця прийде аж завтра о сьомій…
— О, це дуже добре, — зраділа Мотря. Їй тепер насправді перш за все хотілось їсти і спати.
Вже з головою на яворівській подушці бачить ще, як — ну як же ж це сказати? — вже не він і ще не тато навшпиньках виходить з кімнати, поволі відчиняє двері, хвилинку вичікує, а потім поволі-поволі, зовсім беззвучно причиняє їх.
Дурні сльози — якби насилу хотіла стримати, мусила б хіба з себе зойк видати, заливають очі по береги.
«Боженьку, — міркує вкрай розжалоблена, — може, не раз виходив він навшпиньках з кімнати, де я спала… тільки тоді було це для всіх таке звичайне…»
Повіки самі зліпаються, і надмір сльозової води між ними випливає назовні і затримується у вигляді двох прозорих кульок у кутках очей.
Ще не спить. Має навіть свідомість цього. Свідома того, що за шибами темніє, і має дивний острах десь під шкірою, щоб тепер не ввійшов хтось у кімнату, де дрімає, і не засвітив світла. Та цей стан свідомісті не є ніякою перешкодою в тому, що фігурки на бюрку, на шафі, на стінах починають поволі рухатись і міняти свої місця. З’являються нові. Вони вискакують з щілини, що утворилась у стелі, саме над її головою. Кумедні фігурки, які чомусь не смішать і не лякають, ходять у повітрі, потім перетворюються на чиїсь давно забуті лиця, давно завмерлі голоси і такими стають перед нею. Укладаються в безконечно довгий дворяд і кланяються, як при кадрилі… «Вітають мою появу в цім домі», — міркує вона і чує дивну прикрість від того, що не дано їй порозумітися з ними. Одні відходять, інші щілиною, що тепер перетворилась в білий ріг, напливають зі стелі на їх місце… Що це? Як же ж могла досі не помітити цього? Співають. Пісні такі самі кумедні, як і вони. Без мелодії, без слів. Тільки їх чола починають фосфорувати, і це їх гімн. Після сну, який, напевно, не тривав довше, ніж відомий сон Магомета, прокидається! Тобто бачить перед очима жовте в синю смужку поле. Хвилину пізніше знає вже, що це покривало, яким накрив її хтось під час сну.
— Як же ж спалось, маленька? — питає чийсь теплий голос над нею і зараз переливається в пестливий смішок. — Фе, така велика панна спала так, що аж подушку заслинила…
А то тобі на! Мотря Забейко абсолютно не знає, де вона і хто до неї говорить. Притомніє, щойно мужчина хоче її обняти, а вона інстинктивно заслоняється ліктем.
— З татом не хочеш поцілуватись?
І так виявилась її таємниця. Батько пізніше признався до гріха, що щось спокусило його перевірити торбинку таємної незнайомої… і між іншими дрібницями знайшов карточку, яку послали їй товаришки з прогулянки в Карпатах.
Тепер Мотря сидить в батька на колінах, одною рукою обнявши його за шию, і думає собі, що б на те мама сказала. Очевидно, аякже ж, вона чудово розуміє, що цей чарівний, не старий ще чоловік — це її батько, і саме ця обставина дає їй право сидіти в нього на колінах, але це не її вина, що цей, так би мовити, новоспечений батько для неї, власне, як батько ще зовсім чужий.
— Як я можу казати вам «тату»? Це неможливо…
— Ні, це неможливо, — сміється щасливий доктор Забейко, — я цього ніколи і не вимагав би від тебе. Як ти вважаєш? Я вже дуже… старий на те, щоб бути тобі колегою?
Мотря впадає в черговий захват: її тато старий? Хто посміє щось подібне не то сказати, але навіть подумати, — матиме діло з нею.
— Ти такий гарний, татуську, — мрійно гладить його долонею по щоці, — ти такий… ти навіть сам цього не знаєш. Але знаєш що? — стріляє їй знічев’я до голови. — Тобі буде трохи заважати, не супереч мені, прошу тебе, тобі буде трохи заважати, коли така дівуля, як я, кликатиме тебе «тату». Знаєш що? Ти мій тато, татусько, мій… малий тусько. Я буду кликати тебе «туську», а комусь збоку буде здаватись, що це від твого імені… Туську, Тоську — це так подібне, правда?
— Ей ти… ти!
Забейко розуміє свою доню краще, ніж вона сама себе. Він добре знає, що їй хочеться не тільки підтягти його до молодих, але й їй самій грати при цьому роль молодої дами. Порадившись з Мартою (його передчуття не ошукали його — Марта насправді відійшла від нього, але біль від цього тепер був уже не такий яскравий), він дозволив доні і цю приємність. Одягнута в Мартину вечірню сукню, в модній зачісці, над вік поважна, майже велична, вона викликала сенсацію між знайомих Забейка.