Борва мечів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #3
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Борва мечів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: вересень 2013—грудень 2014 рр.
Перша редакція, виправлена: 21 лютого 2015 р.
«Правиця, здорова моя правиця.» Ніщо не загрожує йому, поки він лишається цілий.
Навколо стояло з десяток темних постатей у рясах з гострими каптурами, що ховали обличчя. У руках постаті тримали списи.
— Хто ви такі? — завимагав він. — Яка справа привела вас до Кастерлі-на-Скелі?
Відповіді вони не дали, зате штрикнули його вістрями списів. Він мусив підкоритися і рушити униз: проходом, що звивався змією, вузькими сходами, вирізаними у суцільній скелі, униз та униз. «Треба рухатися вгору» — сказав він собі. — «Вгору, не вниз. Навіщо я йду вниз?» Під землею на нього чекало його лихо — це він знав з усією впевненістю сновидця. Там ховалося шось темне і жахливе, яке прагнуло його проковтнути. Хайме спробував зупинитися, але списи штовхали його далі. «Якби ж я мав меча… ніщо б мені тоді не зашкодило.»
Сходи раптом скінчилися перед лункою пітьмою. Хайме відчув поперед себе велетенську порожнечу і різко зупинився, застигнувши на самому краєчку провалля у ніщо. Але в поперек йому тицьнули списом, і він звалився у безодню з відчайдушним криком. Падіння виявилося недовгим; Хайме приземлився рачки на м’який пісок і мілку воду. Глибоко у надрах Кастерлі-на-Скелі було вдосталь печер для зберігання води, але цієї він раніше не знав.
— Що це за місце таке?
— Це твоє місце, — залунав голос, а може, сто чи тисяча голосів, усі голоси усіх Ланістерів аж від Лана Хитромудрого, що жив на світанку часів. Та найсильніше серед них звучав батьків голос, а поряд із князем Тайвином стояла сестра Хайме, бліда і вродлива, з палаючим смолоскипом у руці. Був там і Джофрі — син, якого вони зробили разом — а позаду ще з десяток темних, але золотоволосих постатей.
— Гей, сестро, навіщо пан батько нас сюди привів?
— Нас? Це лише твоє місце, брате. Це твоя пітьма.
Її смолоскип був єдиним вогником у печері. Єдиним вогником у світі. Вона відвернулася, щоб піти.
— Зостанься зі мною! — заблагав Хайме. — Не лишай мене тут самого!
Але всі вони вже йшли геть.
— Не залишайте мене у пітьмі! — Тут, у глибині, жило щось жахливе. — Чи хоч меча дайте!
— Я дав тобі меча, — відповів князь Тайвин.
Справді, меч лежав біля ніг. Хайме намацав його руків’я під мілкою водою. «Ніщо мені не зашкодить, поки я маю меча.» Коли він здійняв меча, палець блідого полум’я заблимав на вістрі й поповз краєм леза, спинившись за долоню від руків’я. Полум’я набуло кольору криці й запалало сріблясто-блакитним світлом; морок трохи відступив. Зігнувшись і уважно дослухаючись, Хайме рухався колом, готовий зустріти усе, що вийде з темряви. Крижана вода хлюпала у чоботях, діставала до литок. «Бережися води» — наказав він собі. — «Хтозна, які істоти живуть у її потаємних глибинах…»
Ззаду щось гучно хлюпнуло. Хайме крутнувся на звук… але слабке світло вихопило з пітьми лише Брієнну Тарфійську з руками у важких кайданах.
— Я заприсяглася вас захищати, — уперто торочило дівчисько. — Я дала обітницю.
Зовсім гола, вона підняла руки до Хайме.
— Лицарю! Благаю вас! Якщо буде ваша ласка.
Сталеві ланки розчахнулися, наче шовкові.
— Меча! — попрохала Брієнна, і він з’явився разом із піхвами та пасом, а вона застібнула паса навколо свого дебелого стану.
Світло було таке тьмяне, що Хайме її ледве бачив, хоча розділяло їх два чи три кроки. «У цьому світлі вона майже красуня» — подумав він. — «А ще у цьому світлі вона майже лицар.» Брієннин меч теж запалав сріблясто-блакитним вогнем. Пітьма відступила ще трохи.
— Вогонь палатиме, поки ви житимете, — почув він здалеку голос Серсеї. — А коли він згасне, то згасне і ваше життя.
— Сестро! — щосили закричав він. — Залишайся зі мною! Залишайся!
Єдиною відповіддю були тихі віддалені кроки.
Брієнна водила мечем туди-сюди, спостерігаючи за мерехтінням сріблястого вогню. Під ногами, на гладкій чорній воді, сяяло віддзеркалення палаючого клинка. Брієнна була така само висока й дужа, як пам’ятав Хайме. Та все ж йому здалося, що обрисами тіла вона стала дещо більше скидатися на жінку.
— Вони тут ведмедя тримають, абощо? — Брієнна рухалася повільно і сторожко, не опускаючи меча: крок, оберт, прислухатися. Кожен крок супроводжувався тихим плюскотом. — Печерного лева? Лютововка? Чи таки ведмедя? Кажіть, Хайме. Хто тут живе? Що за істота мешкає у пітьмі?
— Лихо. — «Не ведмідь. І не лев.» Це він знав напевне. — Лихо, та й годі.
У холодному сріблясто-блакитному сяйві мечів здоровезна дівка виглядала люто і моторошно.