Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Після подій 1917–1920 років, коли у Києві десятки разів змінювалась влада, українці так і не спромоглися домовитися й організуватися, вибрати напрям руху і розвитку, не змогли себе захистити. 1920-го, після остаточного приходу більшовиків, закрито університет. На рік раніше Петров стає членом Етнографічної комісії ВУАН, а згодом — її очільником. Окрім власних досліджень фольклору й етнографії, Петров залучає до збору матеріялу близько десяти тисяч осіб з усієї України. На певний час він опиняється в центрі масштабної павутини, мережі кореспондентів: школярі, вчителі, бібліотекарі, аматори краєзнавства надсилають зі своїх районних центрів і сіл конверти з записами почутих від бабусь пісень і витягнутих хитрощами, лестощами, а іноді — мало не силоміць, історій. Згодом Петров організовує вивчення зниклих професійних об’єднань на Україні — чумацтва й лоцманства.
Лоцмани на Дніпрі проводили човни через пороги — кам’яні скелі, що виступали з течії ріки. Лоцмани зникли разом із порогами, коли 1932 року збудували ДніпроГЕС. Чумаки зі своїми волами й возами — сольові монополісти, скупники риби та хліба — зникли набагато раніше, щойно з’явилася залізниця. Але ще на 1880 рік існувало двісті тисяч живих чумаків.
Петров досліджує вогнезрубну систему хліборобства, мисливські ігрища, культи, народні забобони й вірування, уявлення про вихор і чорну хворобу, про мітологему «сонця», яка для нього особисто набиратиме з віком дедалі більшої ваги: у своїх листах із Москви до Софії Петров часто розповідатиме про сонячне проміння, яке віддзеркалюється у його лисій голові, описуватиме сонячні дні, розніжене тепло, години, проведені в парку на лавці з думками про жінку, писатиме про засмагання за письмовим столом під час упорядкування матеріялів останньої експедиції. Науковець, який дбайливо збирав і аналізував наївні уявлення невинних давніх людей, сприймаючи їх як матеріяли для своїх узагальнень і теорій, непомітно для себе з плином років наскрізь пройнявся примітивними віруваннями. Його тіло відгукувалося на сонце. Тілові було відомо, що сонце — праведне і святе, що воно — куля, діжа, вогонь, що воно — колесо, що його бояться чорти і що людина й сама може ставати чистою, як сонце, обертатися в сонце, засвоювати сонячні прикмети.
Його ґрунтовне дослідження «Підсічне землеробство», що було повністю готове вже 1940 року, побачило світ уже перед самою смертю Петрова, у 1968-му.
У текстах його рясних рукописів можна простежити, як радянська ідеологія — у нарочито штучний, неприродний спосіб — просочується поміж рядками й нейронними ланцюжками мозку. Дослідження і статті спершу поволі, а тоді — з відчутним перевантаженням починають рясніти цитатами з Маркса, а до словосполучення «европейська культура» додається від’ємно заряджене окреслення «буржуазна». Використовувати у своїй роботі творчість західних митців і науковців допускалося винятково за прикриття їхньою нещадною критикою з позиції переконаного аж до обурення комуніста. Цитати з Маркса слугували своєрідними оберегами, що захищали від підозр у неблагонадійності і давали можливість продовжувати роботу. Дослідник етнографії та фольклору Віктор Петров чимало знав про обереги й ритуальні дійства.
Майже через два десятиліття, перебуваючи в Німеччині, Петров пригадуватиме ці обереги і — з властивим йому химерним гумором — використовуватиме у своїх статтях до еміґрантських видань, творячи у різних періодах власного життя своєрідні перегуки, схожі на експериментальні поетичні рими.
Протягом 1930-х років Петров бере участь в археологічних експедиціях, готує видавничу серію пам’яток культури «полів поховань» зарубинецького і черняхівського типів, в 1940–41 роках досліджує Галич і Плісневецьке городище.
Поступовий перехід Петрова від фольклору й етнографії до археології схожий на відступ. Відступ на території, де тимчасово чинилося менше тиску й нав’язувань, у царини, що дозволяли зануритись у товщі часу, запорпатись у городища на багато століть під землю, знайшовши бодай так уявну свободу та простір для творчости, знахідок і розумувань. Існувала ілюзія, що там, під землею, можна бодай на певний час заховатися від постійного, без пауз і червоних дат календаря, спостереження за кожним твоїм кроком. Фольклор і етнографія натомість були невіддільними від національного, а Країна Рад дедалі менше толерувала національні вияви.
У лютому 1941 року Петрова (який, вочевидь, виправив свої «вивихи й перекручування») призначили директором Інституту фольклору. На початку війни всіх працівників Інституту було евакуйовано до Уфи в Башкирії.