Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Петров описує Кримського як цілковито безпорадного, провального вченого, загрузлого в старому буржуазному світі, як народника, плазуна й опортуніста. Він нанизує нищівні означення, аргументуючи їх недоладними фактами. Він плутається в цілях, собі поставлених. Здається, він раз по раз забуває, заради чого взагалі взявся писати цю статтю. Жорсткість вироків анітрохи не збігається з суттю звинувачень, звинувачення самі по собі видаються повною безглуздістю. Чернетка рясніє закресленнями й виправленнями. Петров починає писати знову й знову, викидає цілі абзаци, щоб розпочати з нуля, щоб роздмухати ще більше обурення, вдати ще більше люті. Але текст опадає і провисає, безпорадний і сумний, непереконливий. Риторика такого роду текстів ніколи не бувала переконливою сама собою: переконливою її робили тиск і обмеження, наклепи й доноси, арешти та розстріли.
Що могло стояти за процесом писання цієї статті? Що крилося за всіма численними підготовчими матеріялами, ретельно зібраними Петровим для роботи над текстом? Наскільки відрізнялось обмірковування кожної думки, кожної тези у цій чернетці від звичного відчуття захоплення й зосереджености, азарту й розумової напруги, яка приносила глибоку, ні з чим не зрівнянну сатисфакцію? Сатисфакцію, яка часто-густо перевершувала будь-яке фізичне задоволення: насолоду від їжі, вина, тілесної близькости з жінкою, спілкування з цікавими співрозмовниками.
Сумніви й нудота, злість на себе й відчуття знесилення, роздратування, тривожність і неспокій, зворотним боком якого було отупіння, раптова втрата звичного навику думання — приблизний набір відчуттів, що гіпотетично можуть стояти за виконанням замовлення, від якого не можна відмовитись.
Статтю Петров не опублікував. Можна лише уявляти, як соромився збурювач посполитого люду, естет і експериментатор, любитель інтелектуальних ігор В. Домонтович такої публікації. Йому вдалося цього уникнути. Він виступив із доповіддю про Кримського на засіданні Академії.
Арешт надходив за арештом. І Петрова, і Кримського з якихось причин не зачепило процесом СВУ. Але Кримського — хоч не висилали до таборів — переслідували, вибивали ґрунт з-під і без того нестійких ніг. Цькування почалося по-справжньому після доповіді Петрова. Навряд чи доповідь слугувала причиною або підставою. Навряд чи вона слугувала активним чинником. Це був тільки один із елементів декорацій, один із позбавлених смаку зразків сухозліток, яких потребувала влада для того, щоб у їхньому обрамленні знищувати незручних їй людей. Чомусь вона не могла робити це просто так. Навіщось їй потрібен був спектакль, оформлення законности, справедливого обурення, перемоги добра над злом.
Зустрічаючись згодом, Петров із Кримським цілком могли підтримувати діялог. Могли подавати один одному руку. Дивитися в очі. Можна припустити, що академік не тримав зла на молодого науковця, чия кар’єра продовжувала розвиватись у цілком непоганих темпах. Можна уявити, що академік навіть не надто зневажав молодого науковця за здійснене. І не тому, що Кримський був ірраціональним. Ірраціональним був весь світ навколо.
Начебто Петров був особою, якій німці довіряли настільки, що звернулись до нього — як до колаборанта, антрополога й етнографа — за консультацією з приводу караїмів. Йшлося про кваліфікування народу, що вважався одним із автохтонних народів Криму і розселений був по деяких великих містах України та Литви: були вони семітами чи тюрками. Від цього залежало, знищувати їх — чи дозволити жити.
Релігія караїмів поєднує в собі ознаки юдаїзму, ісламу й християнства. Їхня основна священна книга — Старий Заповіт. Талмуду караїми не визнають. Їхня мова — одна з мов кипчацько-огузької підгрупи тюркських мов.
Караїмів довший час ототожнювали з євреями, але ще в ХІХ столітті самі ж караїмські мислителі доводили, що в І столітті нашої ери їхній народ не заселяв Єрусалим, а отже — не був причетний до розпинання Ісуса Христа.