Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Я вже одягнений і підповзаю на край ліжка, ближче до них. Як не подивитися, то хоч послухати. Македонський, помітивши мою зацікавленість, підходить до ліжка.
— Хочеш подивитися? Повзи до вікна, я тебе підсаджу.
— Не треба, — кажу я.
Поки я повзу до вікна, Русалка з нього злізає. Вона в чоловічій піжамі, яка їй завелика розміри десь на три. Рукави вона підкотила, але штанини теліпаються, як у клоуна. Руда, тримаючись за ґрати, протягує мені руку й витягує вгору, майже без допомоги Македонського, який підштовхує знизу.
І ось я нарешті їх бачу. Чотири намети. Два захисного кольору, один жовтогарячий і один темно-синій. Стоять вони справді впритул до сітки, неначе Дім виростив їх на собі за ніч, як гриби.
— Мені здається, це екстремали з шостої, — каже Сфінкс у задумі. — Може, Чорний вирішив почати привчати їх до зовнішності. Поетапно.
— Підемо надвір? — кричить Руда. — Подивимося на них зблизька?
— А сніданок? — обурюється Шакал. — Ви всі зовсім уже перестали снідати. Мені самому в їдальні нудно!
Я дивлюся на намети довше, ніж решта, бо останнім їх побачив, а також через те, що не можу злізти. Усім вже набридло обговорювати це явище, і через деякий час я залишаюся на підвіконні сам-один. Македонський, знімаючи мене, старанно відвертається від вікна.
— Ти чого? — запитую я його.
Він стенає плечима.
— Та так... Нецікаво.
Чомусь я йому не вірю.
У коридорі всі дружно похмурніють і надягають темні окуляри. Стіни вже не страшні. Вони тепер ясно-кремові, рівні та чистенькі. Ось тільки страшенно смердить фарбою.
— Ми тепер як продовження Могильника, — засмучується Лері. — Як жити?
Усі решта мовчать.
У дворі зібралося вже пів-Дому. Багато хто — в піжамах. Стає зрозуміло, що Сфінкс таки помилився. Пси шостої тут ні при чому. Їм, як решті, так само не терпиться з’ясувати, хто ховається в тих наметах. Навіть Брати Поросята тут, сидять рядком, зсунувши візки, й видивляються з однаково роззявленими ротами. Щоправда, ніхто не ризикує наблизитися до сітки.
Нарешті запона одного з наметів відкидається, випускаючи трьох. У мішкуватих комбінезонах захисного кольору. Голених наголо. З порожніми очима, достеменно як у ведмедя Рудої. Бажання познайомитися з ними ні в кого не виникає. Навпаки, всі, хто стояв ближче до сітки, відходять від неї чимдалі. Коли через декілька хвилин я озираюся, мені здається, що на подвір’ї нас стало набагато менше.
Один із наметників притискається до сітки, зобразивши на обличчі усмішку. Я на максимальній швидкості відкочуюся до ґанку, і тільки впершись колесами в сходи, розумію, що ще ніколи в житті ще не їздив задом наперед так швидко. Лері обганяє мене і злітає сходинками нагору.
— Порожня шкура! — бурмоче він на бігу. — Порожня шкура!
Логи один за одним ховаються у дверях.
Наметник пропихає крізь чарунки сітки пальці та щось каже. Продовжуючи посміхатися. Краще б він цього не робив. Легше було б дивитися, як це робить ведмідь Рудої. Подвір’я блискавично порожніє.
Повз мене проїжджають Брати Поросята, і кожен зачіпає мій візок, бо я стирчу попід самими сходами. Потім пробігають Зебра та Мрець, штовхаючи перед собою зарюмсаного Слона, і мало мене не перевертають. Одним з останніх утікачів виявляється Шакал.
— Чого вони хочуть? — питаю я його. — Хто вони такі?
— Порожні шкури, — відповідає він діловито, розмотуючи шворку з абордажним гаком. — Шукають того, хто, як їм здається, їх позаповнює.
— Я нічого не зрозумів! — кричу я йому, але він уже на ґанку, люто обговорює щось з Рудим і зовсім мене не чує.
Сліпий
— У світобудові є три царства, — відповів старий. — Це царство без омани, царство омани і царство істини.