Сповідь відьом
- Автор: Харкнесс Дебора
- Серия: Всі душі #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1276-6
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сповідь відьом». Краткое содержание книги:
— То що там про книгу? — нагадала я, повертаючи розмову в потрібне русло.
— Ой, — зосереджено наморщила лоба Софі й на мить замовкла, пригадуючи.
— Моя мати в захваті від того, що у нас буде дитина. Вона каже, що це буде найгарніша дитина у всьому світі, — втрутився Натаніель, ніжно поглянувши на свою дружину. — А потім почалися сни. Софі відчула, що насувається якесь лихо. Як для демона, вона має добре розвинену здатність до лиховісних передчуттів — як і моя мати. У вересні у неї почалися видіння — обличчя Діани, а потім почало чутися її ім’я. Софі сказала, що люди чогось від вас хочуть.
Пальці Метью торкнулися моєї талії, де закінчувався шрам, що його залишила Сату.
— Покажи їм глек з обличчям, Натаніелю. То просто фото. Я хотіла взяти глек із собою, але Натаніель сказав, що не варто перти до Нью-Йорка п’ятилітровий глек.
Її чоловік слухняно видобув із кишені телефон, вивів на екран фотографію, і подав його моїй тітці. Сара аж охнула.
— Я гончар, як і моя мама та бабуся. Бабуся розводила в своїй печі відьмовогонь, але я роблю це у звичайний спосіб. Усі обличчя з моїх снів потрапляють на глечики. І не всі вони лячні. Ваше — не лячне.
Сара передала телефон Метью і щиросердо мовила:
— Це просто прекрасно, Софі.
Я мусила погодитися. Високий округлий глек сірого кольору мав на вузькому горлі дві вигнуті ручки. На його поверхні виднілося обличчя — моє обличчя, хоча й спотворене пропорціями глечика. Підборіддя, ніс та брови випиналися назовні, з глиняних завитків мені зробили кучері. Мої очі були напівзаплющені, я спокійно і невимушено всміхалася, наче зберігала якусь таємницю.
— Це також для вас. — З кишені свого джемпера Софі видобула якийсь маленький горбкуватий предмет, загорнутий у промащену тканину і перетягнутий мотузкою. — Коли маля почало ворушитися, я й сумнівів не мала, що воно належить вам. І маля це теж знає. Можливо, саме це і стривожило Агату. Ясна річ, ніхто з нас не знає, що робити з дитинчам-відьмою. Натаніелева мама подумала, що, може, ви нам щось підкажете.
Ми мовчки спостерігали, як Софі розв’язує вузли.
— Вибачте, — пробурмотіла вона. — Це татко так ретельно зав’язав. Він служив у флоті.
— Можна, я вам допоможу? — запропонував Метью, простягаючи руку до пакунка.
— Та ні, я сама, — люб’язно всміхнулася йому Софі й далі смикала за мотузку. — Він має бути ретельно загорнутим, інакше почорніє. А він не має бути чорним. Він має бути білим.
Наша колективна цікавість сягнула піку, і в кімнаті запала тиша, яку переривала лише Табіта, яка цокала язичком, причепурюючи свою шерсть. Нарешті мотузки ослабли, і тканина спала.
— Ось, — прошепотіла Софі. — Може, я й не відьма, але я остання з норманів. Ми берегли це спеціально для вас.
То була маленька, не більше чотирьох дюймів заввишки, статуетка з тьмяного срібла, її відполірована поверхня мерехтіла тим м’яким світлом, яке можна побачити лише на експонатах у музейних шафах. Софі повернула статуетку обличчям до мене.
— Діана… — сказала я, хоча цього можна було й не говорити. Богиня була зображена чітко, до найменших дрібниць — від рогів місячного серпика на її лобі до сандалів на ногах. Вона була у русі. Одну ногу вона виставила вперед, а рукою потягнулася за плече, щоби дістати з сагайдака стрілу. Друга рука спиралася на оленячій ріг.
— Де ви її дістали? — якось дивно спитав Метью, і обличчя його посіріло.
Софі знизала плечима.
— Хтозна. Вона завжди зберігалася у норманів. Передавалася в нашій родині від відьми до відьми. «Коли настане час, віддай її тому, кому вона знадобиться», — так сказала моя бабуся моєму батькові, а батько сказав мені. Ця фраза була написана на смужці паперу, але той папірець давно загубився.
— Що це, Метью? — спитав Маркус і на його обличчі відбилася тривога. Натаніель також стривожився.
— Це — шахова фігура, — відповів Метью надтріснутим голосом. — Біла королева.
— А звідки ти знаєш? — спитала Сара, критично поглянувши на статуетку. — Мені ніколи не доводилося бачити подібних шахових фігур.
Метью заговорив так, немов витискав слова крізь міцно стиснуті губи.