Сестри Річинські. (Книга перша)

Тітка Меланія подарувала молодим сувій льняного сільського полотна на простирала. Згодом, після вечері, коли придивилась добре до Мажарина, який, на її думку, мляво залицявся до Аврельці, підхопила молодого, покликала його набік і запитала поліційним тоном:

— Слухай, Фільку, а він напевне не жонатий? Щось не подобається мені його темперамент. Що то за кавалер, що поводить себе так мляво коло молодої, гарної дівчини? Я вже мислю собі, може, він жонатий до лиха?

— Та слово честі, що ні.

— А де ж він студіював? — І, не чекаючи відповіді Безбородька, торохтіла далі: — Бо у Празі, то шкода гадання. Скільки таких випадків було, що повернувся хлопець із студії з Чехословакії, оженився в ріднім краю, а за якийсь час валиться на голову Пепічка з дитиною…

— Тіточко, таж мій колега з Відня…

— То уважай, бо я його не знаю… я знаю тільки тебе, докторе. Аврельця, тепер можу тобі сказати, мала вже раз неприємність…

— Та що ви, тіточко, то такий порядний чоловік, як я сам…

Безбородько був у доброму настрої. Півгодини тому, запиваючи брудершафт з жінчиною родиною, він з трепетним острахом в серці наблизився з чарою вина до Нелі. Серце так стукало в грудях, що навіть вино в чарці, яку тримав за ніжку, злегенька хвилювалось. Відчував на собі пильний погляд дружини, і це до краю позбавляло його впевненості. Не міг, хоч би й хотів, поминути Нелю, як жінчину сестру. З другого боку, хоч би й міг, нізащо не проминув би єдиної, може, на довгі роки нагоди поцілувати це омріяне, кохане створіння.

Безбородько догадувався, що Неля при всіх не відштовхне його від себе, але боявся, буквально тремтів з остраху перед гримасою огиди, яку вже раз мав нагоду бачити на її обличчі у подібному випадку на тризні. Проте він просто не міг отямитись від несподіванки, що та чудова квітка сама впала йому на груди, підставляючи уста для братнього поцілунку.

І коли тримав її отак в обіймах, на мить, на блискавичний уламок часу, здавалось йому, що має нарешті те, чого ціле життя прагнув. Це п'янке щастя сповнило його серце такою не знаною досі благородністю почувань, що він не пізнавав себе самого.

Міг тепер з приємністю романсувати навіть з тіткою Меланією. Пригадав собі ще, як говорила Катерина, що з Нелею від якогось часу щось твориться, — але звідки міг припускати, що та зміна буде така прихильна для нього?

Раптом тітка Меланія надумала щось:

— Ай, чекайте, та я чисто забула! Та я маю ще щось для вас! — і метнулась до кухні, де стала гукати Онуфрія.

За якийсь час на плечах Онуфрій уніс, може, п'ятнадцятилітрову бербеничку липового, як запевняла тітка, меду, бурмочучи п'яно під ніс, що на світі не любить, як роблять з тата вар'ята, бо раз їмосць наказали йому добре заховати мед під сидіння, аби родичі не вгляділи, що вони везуть його на продаж, а тепер знову кажуть йому цей же самий мед таскати аж у солонки. І не мають то порядного чоловіка чорти взяти?

— Онуфрій п'яний, як стодола, і сам не знає, що язиком обертає, — виправдовувала, червоніючи, тітка Меланія себе й Онуфрія посполу.