Останні орли [= «Гайдамаки»]

— Нi, цю залиште! — понуро мовив Неживий. — Я її беру собi… Сара майже не тямила, що коїться з нею. Коли її вивели з церкви, вона трохи спам’яталася, але, озирнувшись, мало знову не знепритомнiла: синагоги, костьоли й iншi будiвлi, котрi височiли довкола майдану, були охопленi пожежею; гуготiння полум’я, трiск i гуркiт будинкiв, що падали в огнi, зойки жертв, вигуки розлючених гайдамакiв — все це зливалося в один жахливий рев.

— Тягнiть сюди столи й ослони, несiть мед i горiлку! — наказав Неживий. В одну мить його наказ було виконано. Отаман сiв за стiл на чiльне мiсце й поруч себе посадовив Сару.

Почалася гульня…

Тим часом Петро, увiрвавшись до мiста, взявся розшукувати наречену.

Гершка, який стрiляв у пана гетьмана, вiн пiзнав одразу i тому зрозумiв, що й Сара має бути десь поблизу. Парубок тямив, яка небезпека їй загрожувала, жах охопив його серце, але вiн не втратив розуму й притьмом узявся за розшуки.

Не знаючи, куди бiгти, Петро хотiв був податися до замку, коли раптом до нього долинув несамовитий жiночий крик… Щось знайоме почулося Петровi в тому голосi; вiн кинувся туди, звiдки лунав крик, i натрапив на гайдамакiв, що бенкетували за довгим столом.

Бенкет уже кiнчався. Отаман Неживий стояв бiля столу, тримаючи на руках якусь знепритомнiлу дiвчину, її кучерi, що спадали з плечей густою хвилею, вiдразу привернули увагу Петра.

— Сара! — вигукнув вiн не своїм голосом i в одну мить опинився коло Неживого..

Так, це була Сара; але її блiде обличчя здавалося мертвим, очi були заплющенi.

— Жива, вмерла? — схопивши дiвчину за руку, крикнув Петро.

— А тобi яке дiло? — суворо спитав Неживий, вiдштовхуючи парубка.

— Я скрiзь її шукав, вона моя наречена! — з вiдчаєм гукнув Петро.

— Аз сьогоднiшнього дня моя! — перебив його Неживий.

— Змилуйтесь, порятуйте! — кричав парубок. — Сам пан гетьман засвiдчить, що вона моя наречена!

Вiд розпачливого крику Петра Сара опритомнiла; її вiї затремтiли й пiднялися, i… раптом дiвчина впiзнала коханого.

— Петро! — несамовито заволала вона й з такою силою рвонулася до свого нареченого, що Неживий не встиг її притримати.

Обхопивши Петрову шию руками, сердешна ревно заридала. Та Неживого це анiтрохи не розжалобило, навпаки — вiн ще бiльше розлютився.

— Пусти дiвчину! — гримнув отаман, пiдступаючи до Петра з палаючими очима.

— Хоч убий мене на мiсцi, — вигукнув Петро, — а я не поступлюся; ходiмо до гетьмана, нехай вiн нас розсудить, — присягаюсь, що погоджуся з усiм, що вiн скаже.

Сльози Сари й горе Петра, якого у вiйську всi любили, зворушили гайдамакiв.

— До гетьмана, до гетьмана! — закричали навколо.

— Добре! — промовив Неживий. — До гетьмана, то й до гетьмана! Згода!

Отаман мiцно схопив дiвчину за руку i потягнув вулицею, Петро пiшов слiдом, рушили за ними й гайдамаки юрбою.

Через кiлька хвилин вони вийшли на одну з бiчних, не зачеплених пожежею вулиць.