Останні орли [= «Гайдамаки»]

Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камiнням, а тепер, коли з’явилась надiя на порятунок, вiтала його вигуками радостi.

Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обiцянку.

Гетьман Залiзняк дав лицарське слово, що гарантує всiм безпеку й збереження майна, за яке вiзьме лише помiрний викуп, але застерiг, що все мiсто, уся панська й державна власнiсть iз зброєю й запасами переходить до гайдамакiв. Єврейське населення радiло. Пани покiрливо мовчали.

Незабаром гайдамацькi загони пiдiйшли до головної брами. Усе начальство фортецi, на чолi з губернатором, який держав у руках хлiб-сiль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустрiти гетьмана.

Ось вiн у супроводi Найди, Гонти й цiлого почту значних козакiв на чистокровному конi в’їхав на фортечний мiст… Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духiвництво… Орлиний погляд Залiзняка свiтився ласкавою усмiшкою. Вiн поминув браму… I нараз з юрби уманцiв пролунав пострiл-Крик жаху знявся над майданом. Пострiл був влучний: куля пробила шапку Залiзняка, вiн навiть вiдчув, як шалена черкнула по його чупринi. З-пiд шапки потекла яскраво-червона цiвка кровi. Обличчя гетьмана лиховiсне зблiдло, в душi його кипiв страшний гнiв.

— Друже, тебе поранено? — сполошився Гонта, почервонiвши вiд лютi.

— Дряпнуло! — кинув йому Залiзняк, зневажливо примруживши очi, i, поволi знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бiк, звiдки пролунав пострiл.

Младанович, Шафранський, шляхта i євреї, якi вийшли назустрiч гайдамакам, вiдчули, що цей пострiл вирiшив їхню долю, й мимохiть слiдом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всi побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залiзняк вiдразу впiзнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого вiн на прохання покiйного лисянського батюшки колись помилував. Очi гетьмана блиснули страшним вогнем…

— Спасибi за ласку, вельможнi пани, — з кривою посмiшкою промовив вiн, умисне чемно вклоняючись губернаторовi. — Тiльки шкода, що зiпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили…

— На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замiр зухвальця… Його негайно скарають на горло, як тiльки твоя милость накаже! — разом заговорили Младанович i Шафранський, полотнiючи й мимохiть вiдступаючи назад.

— Що ж, бiда невелика, — iз зловiсною усмiшкою вiдповiв Залiзняк, — доведеться лише справити нову шапку!.. Тiльки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як вiддячити вам за щире вiтання!..

I Залiзняк швидко обернувся до козакiв, якi супроводили його. В одну мить гетьман змiнився: обличчя спалахнуло, брови нахмурились, стан гордовито випростався.

— Гей, панове-товаришi! — гучним голосом крикнув вiн, високо пiдiймаючи прострiлену шапку. — Ось як зустрiли нас ляхи за те, що ми погодилися милостиво дарувати їм життя!.. Вирiшуйте ж, як вiддячити нашим вiрним приятелям?