Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Вслід за «канальними роботами» почав цар Петро висилати козаків на війну з Персією, що почалася в 1721 р. Трицять тисяч з горою козаків післано на перський фронт протягом найблищих трьох літ. З 6.800 козаків, що в 1725 р. стояли під Дербентом, згинуло в боях та від пошестей 5.200! Тільки 646 козаків залишилося при здоровлю. Решту відіслано інвалідами до дому. Отак цар Петро «прибирав до рук Україну». Робили це й його наслідники, що в двох тільки 1731-32 роках занапастили при будові укріплень над Озівським морем поверх 60.000 козаків і селян. Людей гнали в чужі краї на певну смерть, а їхнє майно дома грабували воєнними реквізиціями та салдатськими кватирами, що залишилися на Україні й по скінченні московсько-перської війни.
«Малоросійська Колєгія»
Як не податливим на московські затії виявив себе гетьман Скоропадський, всеж таки, його доволі ліберальне відношення до «мазепинців», тобто однодумців Мазепи, що врешті решт «каялися» й допрошувалися своїх маєтностей, як і постійні заходи гетьмана рятувати хочби одні залишки української державности, викликали недовіря з боку царя. Петро, що вмів приємно усміхатися, гладити словами а нищити ділом, додумався врешті до того, що для забезпечення себе перед «зрадою» замало при гетьмані одного шпіона-провокатора. Для цього поставив він біля нього цілу їх шайку й назвав цю установу «Малоросійською Колєгією». Царським указом з дня 29 квітня 1722 р. створено установу, зложену з шести московських старшин, розкватированих на Україні військ, під головуванням бригадира Степана Велямінова. Колєгія, що їй було дане право приймати й полагоджувати скарги населення на гетьманські суди й адміністрацію, провірювати фінанси й ніби берегти населення перед зловживаннями старшини й поміщиків» була насправді установою, що обмежувала гетьманську суверенність до одного тільки пустого титулу.
Запротестував проти Колєгії Скоропадський. Пробував навіть обурюватися на московську затію й цитувати «статті Б. Хмельницького», що на них покликувався цар, але це не перемінило волі московського сатрапа. Навпаки, сповіщаючи населення України про завдання Колєгії, цар найшов сміливість запевняти, що вона заснована «не для чого іншого, як тільки для того, щоби українського народу ніхто не кривдив, ані неправими судами, ані зловживаннями старшини».
Не переніс уже тої московської нікчемности Скоропадський й кілька днів по одержанні указу про встановлення Колегії, помер дня 3 липня 1722 р. Чотирнадцятилітнє гетьманування Скоропадського пройшло під московським гаслом «прибрання України до рук». Від «канальних робот» і будови Петербурга починаючи, а на Малоросійській Колєгії кінчаючи, була це доба повільного але систематичного касування залишків Переяславського договору, що поєднав Україну з Московщиною. На тлі тієї доби не визначився Скоропадський нічим. Поза випрошуванням дрібних уступок більш щодо форми аніж щодо суті московського натиску, Скоропадський що найбільще зміг злагіднити удари московської нагайки, але відхилити їх від України не міг. Не мав теж особливих симпатій ані серед старшини, ані населення. Проклинаний по всіх церквах «зрадник» Мазепа залишився таки героєм неприборканого українства, в порівнянні з яким, іменем «зрадника» пятнували Скоропадського йогож таки сучасники. У 1715 р. підчас святкування роковин московської перемоги під Полтавою, дворянин полковника Полуботка в Сосниці Федір Стечинський, на запит - чому не пішов до церкви, подякувати Богові за перемогу царя над Юдою-Мазепою, відповів: «Не Мазепа проклятий Юда, а теперішній гетьман тому, що не стоїть за Україну й москалі її роздрапують». По правді Стечинський кривдив Скоропадського; він «стояв за Україну», тільки «не грозьбою а просьбою», а це мало що помагало. На похвалу Скоропадського перед історією залишаться всеж таки документи його потайних звязків з Орликом та участи гетьмана в творенні Орликової Конституції. Не був Скоропадський Леонідом, але й не був Ефіяльтом, за якого вважав його дехто з сучасників та багато пізніших істориків Гетьманщини.
Павло Полуботок
Смерть Скоропадського була для московського царя доброю нагодою перевести указ про Малоросійську Колєгію в діло. Зараз таки зїхав до Глухова бригадир Велямінов з московськими генералами й почав урядування. Рівночасно козацька старшина, виславши цареві письмо з домаганням дозволу на вибір нового гетьмана, передала наказне гетьманство чернигівському полковникові Павлові Полуботкові. В 1708 р. він був контркандидатом Скоропадського, але цар не допустив його до булави, мовляв, він надто розумний і може вийти з нього другий Мазепа. Всеж таки Полуботок залишився кандидатом на наслідника Скоропадського. «Вся Україна сподіється, що нашому полковникові бути гетьманом» - говорив у 1715 р. дворянин Полуботка Стечинський, висловлюючи тим побажання неприборканої частини українського громадянства. Алеж Полуботкові так і не довелося стати справжнім гетьманом. Ставши тимчасовим, наказним наслідником Скоропадського й обнявши управу Генеральної Військової Канцелярії, Полуботок зразу станув проти царя і його Малоросійської Колєгії. В першу чергу запротестував проти того, щоби Малоросійська Колєгія входила в безпосередні звязки з населенням, приймаючи його скарги на гетьманські суди й адміністрацію, а до Генеральної Військової Канцелярії зверталася з наказами, наче до підвладної собі установи. Рівночасно, щоби вибити москалям зброю з рук, Полуботок став реформувати гетьманське судівництво, винищуючи в ньому хабарництво та усправнюючи судове поступування. Він підняв повагу й безсторонність генерального суду, зробивши його колєгіяльним, а рівночасно натиснув на старшину за її зловживання супроти рядових козаків і селянства. Злякався цих реформ цар Петро й літом 1723 р. викликав Полуботка до Петербурга. Разом з наказним гетьманом поїхали генеральний писар Семен Савич та генеральний суддя Іван Чарниш. Рівночасно цар наказав князеві Голіцинові, що командував московськими військами на Україні, вивабити козацькі полки на південь, ніби проти татар. Маючи в думці не відпустити вже Полуботка на Україну, цар забезпечує себе в той спосіб перед можливим повстанням з того приводу.