Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Олег слухав Володька з широко відчиненими очима. У нього добрий, одвертий, юначий вираз.
— І куди вивезли? — здивовано спитав він.
— До ліцею…
— До крем'янецького?
— Розуміється.
Обидва замовкли. Володько вирвав травину, відкусував від неї кусники й випльовував.
— Нічого, — перший проговорив Олег. — А ми навчимось, і без кабінетів, і без лавиць…
— Навчишся… Де? Олеже, де? От я… Куди дінуся? Таж я ту науку… Сам знаєш… Я виривав її з землі! Я так хочу вчитись!.. — останні слова вирвались Володькові через заціплені зуби. Поглянув навкруги сердитим поглядом, ніби когось шукав.
— Не можеш до нас? — швидко проговорив Олег.
— Певно що ні. Коли б міг — пішов би. Не видержу іспитів. Я не знаю мов. Два роки чекав на ту семінарію, два роки думав, мучився… Ти думаєш, це легко… Ні. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцію й думав: піду я звідсіль…
Знову коротка перерва.
— Ну, а куди? — глянув Олег на Володька допитливо.
— Я вже говорив з тим… З Лазюком… Знаєш його? Він має зв'язки з Прагою. Таж там наш університет, учительський інститут, матуральні курси… Чорт бери! Ми скорше встанемо університет у Токіо, ніж тут… Вчора я їхав, і два рази питали мене про документи… Раз тут, під нашим селом, біля Івана Бога…
— Добре, що ти хоч маєш ті документи… Наша ціла родина взагалі нічого не має… «Картки перебування». Тут родився батько, дід і прадід, а нам сьогодні дали «картки перебування» з обмеженням цілого терену держави, за винятком нашого повіту… Ет… Все, друже, речі, за які не варто говорити. Так можна дійти до істерики, до божевілля. Я тепер вже собі постановив: мовчи, дихай, думай і вперто працюй. Я, Володьку, вірю, що ніякий Люципер нічого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його не крути — все одно чотири. Ні?
Володько не відповів нічого.
— Чотири… Чотири… — сказав він по часі й зараз добавив: — Олеже! Слухай мене. Знаєш, що думаю?.. Вгадай!
— Ну, то кажи… Якого біса…
— Думаю дати виставу…
— Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тіткою Домкою…
— А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Піде. Я обдумав. Вчора їхав і думав, йшов і думав, ліг спати й ще думав… Все є… От тільки Романа піймати. Він надається… А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й одноактівку маю.
— Чому якраз тепер?.. І я міг би… Володько перебив:
— Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осінь… Ну, що буду робити? Ти ж уяви… Я знаю минулу осінь. Таж я формально, дослівно божеволів… Я дивувався, як мої предки могли віки прожити на селі й ніколи не сумувати…
— Сумували… Але… Горілочка розраджувала. Ні?
— Я потребую п'ять дійових осіб, — швидко, піднесено говорив Володько, не слухаючи Олега… — і я їх маю. Вони вже мої. Я — раз, Роман — два, Ольга — три, у Габеля гостює тепер якась племінниця… «Я, знаєте, тоже іграла». І ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кінь може заграти… Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш — побачиш. Сьогодні мушу підчепити Романа… Він же рускій…
— І за Габельом підеш?
— Все, що є, стягну. Після буде інакше. Початки… Олег розумів свого приятеля. За останні два роки вони навчились себе розуміти. Вони ж обидва читали Майн Рідів, Куперів, Лондонів. Обидва мріяли про далекі світи, нові країни, бігуни[17] та рівники[18]. Поки що нічого не сталося. Село, повіт і границя, але в їх головах ті самі думки, в їх жилах плине та сама кров. Вони знають обидва, що живуть на своїй землі, на тій самій, на якій жили їх предки.
Було тихо, лагідно. Небо вкрите сіруватими баранчиками хмарин. Час від часу з запусту чути сміх Галі. Лінкерт з Романом затягнули якусь вояцьку пісню ген аж там десь у долині.
Володько й Олег змінили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег зустрів її у Ронів, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер також у школі… Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небі, подував західний вітер, час від часу спадали листочки, вертілися в повітрі й припадали до сухої землі.
По часі Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якісь осінні віти, весела, з блискучими очима, з широкими, на цілу щоку рум'янцями.
— Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! — крикнула вона таким голосом, так сильно й дзвінко, що луна покотилась долиною й відбилась від другого схилу.
З кущів запищав слабий голосок Олі, і по часі з'явилися Лінкерт і Роман.
— А ви чого надуті, ніби міністри Британської імперії? — запитала Галя Володька та Олега і, не чекаючи відповіді, сіла на пеньочку. — Опеньки ось ростуть. Збирайте, панове! — показувала ногою на купу опеньків. — А я попеклася. Фу-у!
17
Бігун — полюс.
18
Рівних — екватор.