Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
— Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. — і він назвав книжку, що недавно згадувала Ольга. Володькові трохи ніяково. Не читав.
— Раджу прочитати, — казав Гліб. — Найдете частинно відповідь на нашу останню розмову. Питання проводу в минулій революції… Ні, ні. Цим не легковажте. Ми ж розбиті. У нас члени одної родини належать до двох націй… Всі; соціялізм, соціялізм… Дайте спокій. Нам вже нудить від нього, а говорити ми ще не навчилися… Зося руская. Маня німецька, Леся австрійська… Ми не народ, а вінегрет. І подають нас, як вінегрет на закуску.
— Це тільки у нас… На Волині, — пробував перечити Володько. — Але ви не заперечите, що національна свідомість…
— Ну, ясно. Безперечно, — перебиває Гліб. — Національна свідомість росте. Ясно. На жаль, поволі. Поволі. Дуже поволі. І не тільки в нас. І там, і там… На всіх землях. Прошу вас. Таж була революція, йшло наше військо, лишились могили, кров, пісні… Що ви хочете. Мене цікавить проблема проводу й характер… І власне, в тій книзі… Ви прочитайте. Обов'язково! Після останньої нашої розмови я довго розважав і прийшов до висновку, що тут у нас на Волині дуже й дуже розложений характер. Не кажу — в селян. В інтелігенції. Жахливо! Просто жахливо. Ми якісь… Ну, я б сказав…
З передпокою висуває голову матушка.
— Ти тут, Глібчику? А йди, дитятко, поможи Галочці.
— Зараз, мамо! — говорить Гліб, перериває мову, зривається, на бігу вибачається і зникає у кухні.
Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину губкою, а потім витирається шорстким, домашнього виробу, рушником. Вмившись, робить кілька ле дачих рухів руками, що має значити гімнастичні вправи. Після по черзі корчить і напружує то ліву, то праву руку й мацає їх м'язи. Намацавшись, іде без сорочки до їдальні, щоб похвалитись своїми м'язами Володькові.
— Володя! Пащупай! — крекче, напружує м'язи й підходить до Володька. Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний і напружений, чекає, що той скаже.
— Да! — резюмує Володько. — Мускули імєєш желєзниє.
— А знаєш, что я кушаю? — з задоволенням питається Роман. — Картошку. Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.
З кухні знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить:
— Рома! Ти б пішов прив'язав Казана.
— Разве ти нє відіш, что я без рубахі! — сердито відгризається Роман. — Пусть пайдьот Алєг. Он нічево нє дєлаєт.
— А ти ужаасно занят. Да, да… Олег гість, а ти… — і не договоривши, вона ховається за дверима.
— Я, мамо, зараз! — зривається за нею Олег і вибігає.
— Ех, і мазнули ми вчора! — хвалиться Роман. Говорить, розуміється, по-московському. — По пляшці на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.
— А хто був? — перебиває Володько.
— Саша, Лінкерт і я. Після пристав дядя Кіндрат.
— Хто платив? — запитує знову Володько.
— Я. У мене завелась «дєньга»… На пляшок десять. Ти сьогодні не відходь з Олегом, — каже Роман. Говорить з посміхом, ніби хвалиться.
Володько байдуже вислухує і каже:
— Ні. Я мушу побути з Олегом. Він завтра їде.
— Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його хвостиком. Чудово, ні? «А как же он сюда папал?», знаєш? Хе-хе-хе! — засміявся Роман.
— Ні не знаю.
— Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.
— Нащо?
— Ну, але скажи. Так собі…
— Вийде по-дурному. Для чого сердити. Мені це не зробить ніякої приємності.
— Бо він ще зовсім хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить, залицяється.
— Але ж і ти не багато старший.
— Як не багато. По-твоєму, два роки не багато?
— По-моєму, не багато.
— Але ж я голю вуса. Ти тільки помацай. Справжня під носом щетина. — При цьому Роман надув губи, щоб Володькові вигідніше помацати.
Володько засміявся.
— Так. Якийсь мошок маєш, — підтвердив він.
— Але у тебе… У тебе вже й борода росте, — заздрісне зауважив Роман. Володько не відповів нічого й одвернувся.
Після Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав краватку — метелика, лаяв усіх, що йому кудись її закинули. Володько сидить і чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й піти до Сергія. Він давно не бачився з ним. Востаннє дав йому читати книгу «Саша Жегульов» Андреева й від того часу не бачив його.