Маг

Ополудні я перейшов по розпеченій жорстві на ближчий до вілли берег затоки. Серед дерев стояла побілена капличка. Крізь шпарину у дверях я розгледів перекинений стілець, порожній підсвічник і в наївному стилі розписаний іконостас. На дверях пришпилено хрест із вибляклого позолоченого паперу. На звороті хтось накарлючив «Айос Деметріос» — «Святий Димитрій». Я повернувся на пляж. Він закінчувався обвалом каміння, що вгорі переходив у важкодоступну гущу підліска й дерев. І тут я вперше спостеріг колючий дріт на висоті двадцяти-тридцяти футів, що тягнувся в ліс і обгороджував мис. Через цю іржаву перепону могла б легко перебратися й бабуся. Досі ніде на острові я не бачив колючого дроту, й таке видовище прикро вражало. Це була неповага до моєї самотности.

Задивившись на лісистий, нагрітий сонцем крутосхил, я раптом відчув, що, крім мене, тут є ще хтось. За мною стежили. Я окинув поглядом дерева перед собою, нікого не зауважив і підійшов трохи ближче до каменюччя, над яким прокладено через кущі колючу огорожу.

Несподіванка. За найближчою брилою щось заманячило. Синій ґумовий ласт. А за ним, у блідій тіні сусідньої брили, — другий ласт і рушник. Роззирнувшись навколо себе, я посунув рушника ногою. Під ним лежала книжка. Я зразу впізнав обкладинку. Кишенькове видання, одна з найпопулярніших антологій сучасної англійської поезії. Таке саме, як у моїй класній кімнаті. Заскочений зненацька, я тупо видивлявся на книжку, підозрюючи, що це моя, вкрадена.

Та ні, не моя. На форзаці не вказано імени власника, зате в кількох місцях стирчать акуратні закладки з гладкого білого паперу. Одна з них вказує сторінку, на якій хтось червоним чорнилом підкреслив строфу з поеми «Літтл Ґіддінґ»: