Замирення

— Спитай про це краще колишнього директора. Або Лоурі.

— Я ніколи не зустрічалася з Лоурі, — сказала вона, начебто спростовуючи його існування.

Сказати правду, «Лоурі» тут звучало нереально для Керманича, коли він вимовив це прізвище у цьому місці. Проте Лоурі аж ніяк не бажав його покидати, не хотів визнати себе відторгненим, і де-не-де дрейфував на окраїнах свого бачення, як велична, демонічна пилова цятка. Проявляючись щоразу, коли Керманич турбувався, чи досі діє його місія, — так глибоко вкорінений у свідомості, що звідси не витягти. Незнані команди, повідомлення, накази, позови, імпульси, які належали не йому, які могли бути навіяні іншими.

— Ми мислимо в термінах машин, а не тварин. А ворог не визнає машин. — Йому подобалося слово «ворог», він викристалізував його й зосередив свою увагу на ньому більше, ніж на Нуль-зоні. Нуль-зона була феноменом, куди навідується людина, досліджуючи — от як погоду, — але «ворог» вимагає наміру і сфокусованої уваги.

Вона засміялася з виразу «машин, а не тварин».

— Воно, безперечно, усвідомлює та визнає машини. Воно розуміє їх краще, ніж ми. — Вона зупинилася, дивлячись просто йому в обличчя, підкреслюючи фрази, випромінюючи щось подібне до гніву. — Хіба ти досі не зрозумів: усе, що спричиняє тут рух, здатне впливати на геном, здійснює дива мімікрії та біології? Знає, що робити з молекулами і мембранами, може проникати крізь речі, може спостерігати, а потім одступати. Наш смартфон для нього, як то кажуть, такий примітивний, як і крем’яний наконечник стріли, бо воно працює з такими витонченими і заплутаними речами, що інструменти, якими ми себе зв’язали та обмежили, за допомогою яких ми вивчаємо Всесвіт, насправді свідчать про нашу примітивну природу. Може, воно навіть і не думає, що у нас є своя свідомість або своя воля — не в тому розумінні, як воно оцінює такі речі.

— Якщо це так, то чому воно взагалі звертає на нас увагу?

— Може, воно намагається звертати на нас якомога менше уваги. — Чи немає у тебе в кутку ока чогось такого, чого ти не можеш витягти?[7]

— Отже, відмовляємося. Заживемо на острові, зробимо собі шапки з листя, прийматимемо дари моря. Збудуємо хижку з ребер левіафана, який являється йому вві сні. Танцюватимемо під свою примітивну музику, п’ючи самогон, який ми наженемо з отруйних бур'янів. Відвернемось від реального світу, бо його більш не існує.

Ігноруючи його, вона сказала:

— Кит може завдати шкоди іншому китові за допомогою сонару. Кит може спілкуватися з іншим китом на відстані шістдесяти миль в океані. Кит такий самий розумний, як і ми, просто у такий спосіб, якого ми не уявляємо, не можемо до кінця ні виміряти, ні збагнути. Тому що ми — неймовірно тупі інструменти. — Знову ця ідейка. — Або принаймні ти. — Можливо, вона це пробурмотіла, ледь прошепотіла, або йому тільки здалося.

— Ти симпатизуєш Йому, — сказав він. — Воно тобі подобається.

Холостий постріл, але він не стримався. Занадто часто останні чотири дні він відчував, що перетинає одну з діорам у музеї природної історії, яка йому дуже подобалася — інтригує, захоплює, але це не цілком реальне, або для нього не зовсім реальне. Навіть якщо ці ефекти ще не проявилися — вони вторглись у нього, заразили його, перемололи. Чи судилося йому перетворитися на стогнучу істоту в очереті, а потім на споживу для хробаків?