Замирення

Жар-птаха, яку він ледь упізнав, уже злетіла та промайнула повз нього, до якогось блискучого жовтого яйця, навкруг якого розгорявся ореол — це могло бути чи не бути сонцем. Поки що він досі всмоктував воду у збурених колах численних звивистих ножів, які вп’ялися в нього своїми осудливими очима. Цей веремій, вихор сторінок, які плавали то тут, то там, прилипаючи йому до одягу, переміняючись на мініатюрні вихорці, щоб зіллятися в один буревій. Протягом миті, яка промайнула, вдивлявся він у рядок тексту, доки ті тупі грубі рила чавили йому груди.

Тільки тоді, коли з’явився справжній левіафан, мозок, зголоднілий за киснем, збагнув цю появу: вони увігналися до зграї баракуд, і, схоже, на них напав ще більший хижак. Виникло відчуття жахливої порожнечі у падінні… нестримно ущільнювався простір, де величезна акула перестрибнула вихор, знищуючи рибу в шарлатній хмарині. Якийсь мегалодон[6]… повітря вихоплювалось у нього з рота бульбашками, неначе міріади крихітних брехень про світ, що вирішив укоротити йому життя.

«Лоурі», залишаючи по собі слід трибуху, так наблизився до Керманича, що той відсахнувся: по його щоці мало не ковзнули зябра. Мережані гострим «коміром», вони тріпотіли різкіше й твердіше, аніж він міг уявити; ревуча вода ринула йому наче з лункого, темрявого поршня просто у вухо, а величезне і, на подив, ніжне око, тепер ліворуч, дивилося на нього. Потім її черево врізалося йому в тіло, і без того пошмагане хвостом, а в голові задзвеніло, і він одкинувся, і вже не міг утриматися, щоб не розтулити рота, а сонячна цятка над ним дедалі меншала. «Візьми рушницю, Керманичу, — казав йому дід. — Витягни її з-під сидіння. Потім стрибай».