Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999

Деякі вдячні литовські націоналісти розуміли, що Мирський не був зайдою на підлеглих йому територіях. Як і десятки російських імперських чиновників, що керували Польщею та Литвою для царя, він походив зі старої литовської шляхетської родини. У Великому князівстві Литовському, більшість шляхетських родин якого насправді мали православне коріння, Мирські та інші повернулись до православ'я за російської влади. Освічені польсько-литовські шляхетські родини виховали не лише більшість бюрократів Російської імперії, а й деяких її консервативних мислителів[79]. На початку XX ст., коли Мирський керував Вільном, великоруська ідея поєднувала імперський елемент із модерним національним — відкритим у тому, що він припускав можливість повернення втрачених» слов'янських земель і народів до російського лона. Велике князівство Литовське розглядалось у цьому наративі як литовсько-руська держава, відірвана Польщею та католицизмом, а тепер повернена Росії та православ'ю.

Цей великоруський погляд на історію був разюче подібним до того, який після 1863 р. поширювали модерні литовські діячі. І модерна литовська, і модерна російська перспективи відкидали ранньомодерну історію та два століття Речі Посполитої заради середньовічної Литви, що відповідало потребам модерної політики. В литовському випадку стародавня історія означала історію етнічних литовців у їхній власній державі; в російському випадку вона була частиною великоруського наративу. Після 1863 р. і литовці, й росіяни повернулись до середньовічних назв столиці колишнього Великого князівства Литовського. Литовці почали називати її «Вільнюс», а росіяни — «Вільна»: однак і ті, й інші відкидали універсальну доти польську форму «Вільно». І литовська, й російська національні історіософії були синтезами середньовічного та модерного компонентів, оминаючи ранньомодерний період. Заради уявної тяглості з середньовічним минулим вони виступали за радикальні зміни в сучасному, щоб порвати з ранньомодерною спадщиною. Обидва погляди виправдовували драматичні зміни в родинних лояльностях задля глибшої історичної логіки. Литовські діячі часто були польськомовними шляхтичами, що «повертались до власного коріння» асоціюючи себе з народом. Імперські чиновники часто були польськомовними шляхтичами, що «поверталися до власного коріння» переходячи на православ'я та допомагаючи цареві «збирати» східних слов'ян.