Чужинець на чужій землі

Берквіст знизав плечима.

— У такому разі ходімо. Бене, сподіваюся, що репутація наклепника знищить тебе.

З огляду на вік Кавендіша замість стрибків у трубі вони скористалися ліфтом для пацієнтів. Потім за допомогою рухомої доріжки подолали значну відстань повз лабораторії, кімнати терапії, солярії та безліч палат. Вони зупинилися лише раз — біля охоронця, який перед тим, як впустити їх комусь зателефонував; нарешті зайшли до кімнати спостереження за фізичними показниками хворих, що перебувають у критичному стані.

— Це лікар Теннер, — оголосив Берквіст.

— Лікарю, це містер Кекстон та містер Фрізбі. — Він, звісно ж, не відрекомендував Кавендіша.

Теннер здавався схвильованим.

— Джентльмени, я роблю це всупереч своїм рекомендаціям, тому що на цьому наполіг директор. Мушу вас про дещо попередити. Не робіть і не кажіть нічого, що може схвилювати пацієнта. Він у надзвичайно нервовому стані і дуже легко впадає у стан патологічного виходу — транс, якщо можна це так назвати.

— Епілепсія? — запитав Бен.

— Профану дуже легко помилитися. Це більше схоже на оціпеніння. Але не цитуйте мене: для цього випадку не існує жодних клінічних прецедентів.

— Ви спеціаліст, лікарю? Можливо, психіатр?

Теннер глянув на Берквіста.

— Так, — погодився він.

— Де навчались?

Беркіст промовив:

— Послухай, Бене, погляньмо на пацієнта та покінчімо з цим. Ти можеш опитати лікаря Теннера пізніше.

— Добре.

Теннер глянув на свої прилади та графіки, потім клацнув вимикачем та пильно вдивився у «Нишпорку Тома». Він встав з-за столу, відімкнув двері та, приклавши пальця до рота, впустив їх до сусідньої палати. Інші четверо пройшли за ним. У Кекстона виникло відчуття, наче його вели «оглянути залишки», тому його душив нервовий сміх.

Кімната була дуже темна.

— Ми затемняємо її, тому що його очі не звикли до наших світлових рівнів, — приглушено пояснив Теннер. Він повернувся до гідравлічного ліжка, що стояло у центрі кімнати. — Майку, я привів до тебе друзів.

Кекстон підійшов ближче. Усередині плавав молодий хлопець, наполовину схований у пластиковому покритті, що вкривало рідину в резервуарі, додатково загорнутий аж до пахв у простирадло. Він подивився на них, але нічого не сказав; його спокійне кругле обличчя було невиразним.

Наскільки Бен міг судити, саме його він бачив вчора по стерео. У нього виникло раптове хворобливе відчуття, що маленька Джилл, маючи найкращі наміри, кинула йому справжню гранату — репутація наклепника могла добряче по ньому вдарити.

— Ти Валентин Майкл Сміт?

— Так.

— Людина з Марса?

— Так.

— Ти виступав по стерео вчора ввечері?

Чоловік у ліжку не відповів. Теннер промовив: