Із праху посталі

Стіл гупнув. Щось під ним луснуло зо сміху. Ніхто навіть не поворухнувся глянути, що там.

— Скільки поміж нас стілогупачів? Скільки блукачів, дибунів, стрибунців? Скільки не бояться сонця, а скільки відтіняють місяць?

— Не так швидко, — сказав Тімоті, чиїм завданням постановили записувати всі факти, хай би вони були простими, як плід хлібного дерева, чи ні.

— Скільки гілок Сімейного дерева безпосередньо пов’язані зі смертю?

— Ми, — відгукнулися з горища інші голоси, наче вітер, який пробирався крізь надтріснуті балки і завивав у даху. — Ми Жовтневий народ, осінній люд. Це правда в мигдалевій шкуринці, мушля нічного зілля.

— Занадто туманно, — сказав Томас Низький, зовсім не схожий на свого тезку, Високого.

— Давайте підемо до столу мандрівників, тих, які ходили, бігали, повзали і крокували крізь час і простір, так само, як повітрям і землею. Я думаю, що ми в Двадцять одній присутності, окультній сув’язі різноманітних приток із листя, зірваного з дерев за понад десять тисяч миль, щоб саме тут воно рясним урожаєм окропило землю.

— Навіщо все це скнарування й суєта? — запитав наступний за старшинством джентльмен посеред столу, що колись вирощував цибулю і пік хліб для гробниць фараона. — Всі знають, чим кожен з нас займається. Я саджу в піч житні буханці та в’яжу зелену цибулю в пучки, якими вквітчую обійми царів долини Нілу. Я влаштовую бенкети у залі Мертвих, де чортова дюжина фараонів чахнуть над золотом, і вдих їхній — це дріжджі та зелений очерет, а видих — вічне життя. Що більше ви хотіли би знати про мене або про кого-небудь іще?

— Від вас — нічого, — кивнув Високий. — А від решти нам потрібні автобіографії безмісячної ночі. З цим знанням ми встоїмо у безглуздій війні в її розпал!

— Війні? — Тімоті підняв очі. — Якій війні? — А потім затиснув рот долонею і почервонів. — Вибачте.

— Нічого страшного, хлопче, — промовив батько всієї темряви. — Послухай, і я розкажу тобі історію про те, звідки здійнялася ця хвиля все більшої невіри. Юдео-християнський світ майже знищений. Неопалима купина Мойсея більше не займеться. Христос боїться встати зі свого гробу, якщо його не впізнає Хома Невіруючий. Тінь Аллаха тане опівдні. Таким чином християни й мусульмани йдуть проти світу, який і без того роздирають війни. Мойсей не спускався з гори, бо ніколи на неї і не піднімався. Христос не помирав, бо ніколи й не народжувався. Все це, все це, не забувай, має величезне значення для нас, бо ми — реверс підкинутої в повітря монетки. Хто виграє: нечестивий чи святий? Ах, але ж глянь: відповідь не хто, а що? Ісус не просто самотній, і Назарет не просто лежить у руїнах, але й люд в цілому ні в що не вірить. Немає місця ні прекрасному, ні жахливому. Ми теж у небезпеці, замкнені в гробниці з нерозіпнутим теслею, наше полум’я задув вітер, що згасив і неопалиму купину, поки тріскаються і розпадаються стіни Чорного Куба[36] на сході. Світу стані війни. Нас не називають ворогами, бо так утілять нас і матеріалізують. Треба бачити обличчя або маску, щоб ударити в перше або зірвати другу. Проти нас воюють, прикидаючись, точніше, запевняючи один одного, що нас не існує. Це удавана війна. І якщо ми повіримо в те, що увірували ці невіруючі, то розлущимо цим свої кістки і розвіємо їх по вітру.