Кінець роману

— Може, мені подзвонити у двері, увійти до цього Сміта й повестися з ним так, як личить ображеному чоловіку? — спитав я Паркіса в кафе. Він сам запропонував тут зустрітися, бо не міг привести сина до бару.

— Я проти цього, сер, — відповів він, всипаючи третю ложечку цукру до чашки чаю.

Хлопчик сидів за склянкою оранжаду й булочкою на столику поодалік і не міг нас чути. Він спостерігав усіх, що входили в кафе, придивлявся, як вони струшують мокрий сніг із пальт і капелюхів, стежив подібними до намистинок пильними карими оченятами так, ніби мав написати звіт. Либонь, таки мав, це ж належало до батьківської науки.

— Розумієте, сер, — пояснив мені Паркіс, — це ускладнило б судову справу. Хіба що захочете виступити як свідок.

— Ця справа не дійде до суду.

— Вирішите її полюбовно?

— Мені до неї байдуже, — відрік я. — Не варто здіймати рейвах через якогось там Сміта. Просто хочу на нього подивитись, ото й усе.

— Вам, сер, найбезпечніше було б прикинутися контролером газових лічильників.

— Я ж не можу ходити у форменому картузі.

— Поділяю ваші почуття, сер. Я теж уникаю такого й хочу, щоб і мій малий уникав, коли настане його час. — Батько стежив сумними очима за кожним синовим рухом. — Він захотів морозива, сер, але я відмовив. Не та погода, — здригнувся містер Паркіс, немовби змерз від самої думки про морозиво. А тоді докинув таке, що я не зразу втямив, куди він хилить: — У кожної професії своя гідність, сер.

— Чи не можна було б мені взяти з собою вашого сина? — спитав я.