Кінець роману

Вибравшись з-під дверей і струсивши з себе порох, я гукнув углиб підвалу, але там нікого не було. У дверний проріз вільно сіялося сіре ранішнє світло, вражала порожнеча, що простяглася надворі перед зруйнованим входом. Усе тому, що зникло дерево, яке раніше затіняло двері; не залишилось ані сліду по стовбурі. Десь далеко свистіли вартові. Я рушив нагору. На першому прогоні обвалилися перила, а сходи аж по кісточки засипало штукатуркою, але в цілому мою домівку, як на тодішні мірки, не дуже ушкодило. Весь удар випав на сусідній будинок. Крізь відчинені навстіж двері моєї кімнати я ще з коридору побачив скулену на підлозі Сару й подумав, що це з переляку. Вона видавалася неймовірно помолоділою — голою дівчинкою.

— Розірвалося поряд нас, — пояснив я.

Сара рвучко обернулась і зі страхом в очах задивилася на мене. Я й не гадав, що мій халат пошматований і припорошений тиньком, волосся побіліло від пилюки, а обличчя вимащене кров’ю.

— О Боже… — проказала вона. — Ти живий.

— Таке враження, що це тебе розчарувало.

Сара звелася й простягла руку до своєї одежі.

— Нема сенсу зараз кудись іти, — зауважив я. — Скоро дадуть відбій повітряній тривозі.

— Мушу йти, — відказала вона.

— Друга бомба не впаде туди, де впала перша.

Мимохіть я висловив поширене в народі повір’я, що часто не справджувалося.

— Ти поранений.

— Ет, вибило два зуби, ото й усе.

— Іди-но сюди, помию тобі обличчя.

Вона вмить одяглась, я навіть не встиг запротестувати. Жодна з моїх знайомих жінок не вбиралася так швидко. Помалу й обережно Сара вмила мене.

— Що ти робила на підлозі? — спитав я.

— Молилася.

— До кого?

— До всього, що тільки може бути.

— Краще б ти зійшла додолу.

Мене налякала ця серйозність. Я хотів подражнити Сару, щоб вивести її з такого настрою.

— Я це зробила, — відповіла вона.

— Щось тебе не було чути.

— Я там нікого не застала. Не побачила тебе, аж зауважила твою руку, висунуту з-під дверей. Я гадала, що ти мертвий.

— Треба було перевірити, чи так воно насправді.

— Я хотіла перевірити, але не могла підняти двері.

— Між мною і дверима був проміжок. Вони мене не придавили. Ти могла б спробувати витягти мене з-під них. Я б тоді очуняв.

— До такого я не додумалася. Була певна, що ти мертвий.

— Якщо так, тоді нічого було й молитися, — дражнив я Сару. — Хіба що вимолювати чудо.

— Коли втратиш надію, — відказала вона, — то й чудо вимолюватимеш. Чудеса трапляються убогим, а я й була убога.

— Залишайся тут до сигналу про кінець тривоги.

Сара похитала головою й вийшла з кімнати. Я рушив услід і на сходах, всупереч самому собі, почав їй допікати.