Мистецтво і життя. Збірник

Але особливо захоплює нас вічно юне серце письменника. Позування заради пози і самолюбування ніколи не було основним в характері Шатобріана. За його дещо гордовитою зовнішністю почувалося живе серце. Таємничість його життя, як говорив він сам, пояснювалася тим, що вже з юних років він був закоханий у мрію. Силою своїх неясних бажань він створив образ жінки, що втілив у собі риси всіх жінок, які зустрічались у його житті. І ця чарівниця невидимо всюди слідувала за ним; він розмовляв з нею, як з живою істотою, — це було чудове марення! З цією жінкою, яку Шатобріан преображав як заманеться, він подумки переживав казкові романи. Усі країни, про які він читав, ставали для нього ніби декораціями, у яких розквітало його кохання до цієї уявної жінки. Так формувався небезпечний коханець, який шукав у всіх жінках свою сильфіду; так формувався письменник, який краще за будь-кого іншого виражав тривожні пристрасті юнацьких літ.

Ось Шатобріан, якого ми любимо. Коли вплив Андре Жіда на молодь пояснювався його запальністю, котру не могла загасити навіть зрілість, то у Шатобріана особливо хвилювали картини страждань юного серця, яке він зберіг під убранням népa і мундиром посла.

Про стиль Шатобріана писали багато. Еміль Фаге хвалив стиль «Натчезів», «Рене», «Атала», «Генія християнства», який він визнавав блискучим, різноманітним і гармонійним, але гудив мову «Записок», що здавалася йому брутальною, нерівною, розрахованою на те, щоб викликати подив. Рене Буалев[66], постійний читач і прихильник Шатобріана, засуджував його за любов до пишномовних виразів, які хоч і облагороджують мову, але послаблюють її силу: «Коли Шатобріан, розповідаючи про своє перебування у Лондоні, говорить: «У бутність мою за морями», мені це здається нестерпним, незважаючи на благозвуччя самої фрази. Бажаючи сказати, що він був бідним, він пише: «В той час у мене не було іншого письмового стола, крім каменя з моєї могили», що викликає сміх…» Ці критики здаються мені не дуже об’єктивними. Коли у Шатобріана і спостерігається схильність до узагальнень і благородних класичних перифраз, то у жодного письменника його часу (до Стендаля і Бальзака) немає такого багатого і виразного лексикону. Шатобріану скоріше можна закинути те, що він воскрешає багато слів, які вийшли з ужитку, що йому подобається знаходити їх у старих майстрів. Але це нерідко дає гарний ефект. Сент-Бев хвалить його за оновлені галліцизми і латинські запозичення, за мистецтво писати, яким досконало володіли ще у середні віки.

Марсель Пруст твердив, що образність — необхідна умова доброго стилю і що «без поєднання цих двох ланок добрий стиль неможливий». Метафори Шатобріана — окраса нашої літератури: «Юність — чудесна річ! Вона починає свій життєвий шлях, прикрашена квітами подібно до афінського флоту, який рушив для завоювання Сіцілії і прекрасних ланів Енни… Ви бачили мою молодість, яка покинула рідні береги; вона не була такою прекрасною, як юність вихованця Перікла, котрий виріс на колінах Аспазії[67]; але були в ній, бог відає, свої ранкові години — пора бажань і мрій!» Подивіться, яка невловима невимушеність ховається у цих словах; «бог відає», що пом’якшує дещо пишномовну метафоричність фрази.