Король у Жовтому
- Автор: Чемберс Роберт У.
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-89-5
- Переводчик: Євген Лір
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Король у Жовтому». Краткое содержание книги:
Говард Філіпс Лавкрафт у своєму відомому есеї «Надприродний жах у літературі» захоплено відгукується про «Короля у Жовтому» і цим увіковічнює творчий спадок Чемберса у царині літератури жахів.
Усі мешканці будинку висипали на вулицю, тож двір виявився безлюдним, освітленим кількома підвішеними ліхтарями, в яких тьмяно горів газ.
Моя квартира розташована на горішньому поверсі будинку, на півдорозі від брами. До неї вели сходи, що виходили прямо на вулицю. Я ступив ногою на поріг прочинених дверей. Переді мною були старі добрі напіврозвалені сходи, що відкривали шлях до спокою та захисту. Перш ніж увійти, я озирнувся через праве плече… і побачив його. Мабуть, він зайшов у двір разом зі мною.
Він простував у моєму напрямку — ні повільно, ні квапливо. Його погляд був спрямований просто на мене. Вперше з того зіткнення у церкві наші очі зустрілися знову, і я зрозумів, що час настав.
Обернувшись до нього, я почав відступати назад, у глиб двору, сподіваючись втекти через прохід до вулиці Дракона. Однак його очі промовисто свідчили, що нікуди я не втечу.
Здавалося, ми крокували цілу вічність: я — відступаючи, він — наближаючись, у цілковитій тиші. Нарешті я помітив на собі тінь від арки і вже з наступним кроком опинився під нею. Далі я думав розвернутись і стрімголов кинутися бігти вулицею. Проте та тінь дихнула на мене могильним холодом. Величезна брама вулиці Дракона була зачинена. Я зрозумів це, щойно темрява огорнула мене, і тієї самої миті прочитав те ж саме на його обличчі. О, як світилося його лице у темряві, наближаючись до мене! Глибока тінь арки, величезна зачинена брама і холод її залізних замків — усе це грало йому на руку. Погибель, якою він мене лякав, прийшла: вона купчилася в темряві і насувалась на мене з бездонних тіней, вона прозирала з його пекельних очей. Без жодної надії я притулився до зачинених воріт, щоб кинути йому виклик…
Почувся скрегіт стільців по кам’яній підлозі. Церкву сповнив гомін парафіян, що підводилися зі своїх місць. Я чув, як швейцарські гвардійці проводили монсеньйора Ц. до ризниці[45] у східному нефі.
Укляклі черниці прокинулися зі своєї набожної відчуженості, вклонилися вівтарю і пішли собі. Світська дама, моя сусідка, також підвелася з граційною стриманістю. Коли вона виходила, її несхвальний погляд ковзнув моїм обличчям.
Напівмертвий, але неймовірним чином живий кожною клітиною свого тіла, я сидів серед натовпу, що повагом покидав церкву. Згодом я теж підвівся і покрокував до дверей.
Я заснув під час проповіді… Та чи заснув? Озирнувшись, я побачив його. Він проходив галереєю до свого місця. Мені було видно тільки його профіль: тонка зігнута рука в чорному рукаві, схожа на один з тих пекельних безіменних інструментів, що лежать занедбані у камерах тортур середньовічних замків.
Але я все ж утік від нього, хоча його очі й казали, що мені це не вдасться. Чи втік я від нього? Те, що дало йому силу наді мною, повернулося із забуття, де я мав надію його поховати. Тепер я пізнав його. Смерть і жахливе притулисько заблуканих душ, куди моя слабкість відправила його давним-давно, змінили його до невпізнання для всіх, але не для мене. Я впізнав його майже з першого погляду. Я ніколи не сумнівався, за чим він прийде. Тепер я знав: поки моє тіло залишалося під захистом маленької життєрадісної церкви, мою душу було впольовано ним у Дворі Дракона.
Я повільно пішов до дверей. Орган вибухнув трубним ревищем. Сліпуче світло залило церкву, ховаючи вівтар від моїх очей. Люди поступово зникали разом з арками і куполом. Я звів свої обпалені очі до того нестерпного сяйва і побачив чорні зорі, що світять в небесах. Вологі вітри з озера Галі холодили моє обличчя.
Тепер, незмірно далеко, за лігами бурхливих хмарних хвиль, я бачив місяць, що відкидав своє проміння на башти Каркози.
Смерть і жахливе притулисько заблуканих душ, куди моя слабкість відправила його давним-давно, змінили його до невпізнання для всіх, але не для мене. І тепер я чув його голос, що піднімався, наростав і гримів у сліпучому світлі, в якому я падав. Сяйво ставало все яскравішим, накриваючи мене хвилями вогню. Потонувши в його глибинах, я почув, як Король у Жовтому шепоче моїй душі:
— Страшна річ — потрапити до рук живого Бога!
Жовтий знак