Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920
- Автор: Ґольдельман Соломон Ізраїлевич
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Дніпрова Хвиля
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920». Краткое содержание книги:
«Жидівська автономія в Україні» є однією з головних праць Соломона Ґольдельмана, яка стосується жидівсько-українського співіснування в добу революції 1917–1920 pp. Автор стверджує, що конституція Української Народної Республіки намагається зразково розв'язати проблему, визнаючи за жидівською та іншими національними меншинами в Україні національну автономію. Цей закон, як пише автор, «стоїть осамітнено в усій історії жидівського народу в розсіянні і є визначним і неповторним явищем у спробах урегулювання міжнаціональних стосунків у багатонаціональних державах».
У цій ситуації соціялістичній більшості Національної Ради залишався шлях уступити перед вимогою сіоністів, які категорично жадали, щоб усі 125 членів майбутніх тимчасових Національних Зборів були обрані на основі пропорційносте. А було зовсім ясно, що таким способом наперед буде забезпечена «права» більшість у Національних Зборах. Тому соціялісти зробили останню спробу виправити певною мірою цей стан річей: вони зажадали від жидівських націоналістичних груп погодитись на певний компроміс, а саме, щоб усі 50 членів існуючої Національної Ради увійшли автоматично до складу Національних Зборів, і лише решта (75 членів) була б обрана наново. Цим було б забезпечене, що «революційна демократія» дасть відразу до Національних Зборів 40 своїх представників (30 соціялістів і 10 «Фолькспартай», які співдіяли увесь час з соціялістами, тоді, коли сіоністи Національну Раду бойкотували), крім тих своїх людей, які напевно були б обрані серед тамтих 75 нових депутатів. Але ця спроба спасти щось від колишньої переваги «революційної демократії» не вдалася: загальна політична ситуація в країні була для цього надто несприятлива. Спасти хоч щось із національної автономії можна було, або принаймні так сподівалися, лише шляхом національного єднання, а цього можна було досягти єдиним шляхом поступки правим колам жидівської суспільности. Так врешті на цьому згода була досягнута.
Діяльність першого жидівського міністерства в демократичній українській республіці почалася з іменуванням д-ра Зільберфарба першим жидівським віце-секретарем в українському Генеральному Секретаріяті і він її продовжував, починаючи з 7 листопада 1917 року — як Генеральний Секретар, нарешті як міністер для Жидівських Справ з 9 (22) січня 1918 р. Закінчив її В. Лацький 18 липня цього року, коли уряд гетьмана Скоропадського скасував закон про національно-персональну автономію й закрив міністерство жидівських справ.
Таким чином ця діяльність тривала менш ніж рік, але провадилася з надзвичайною енергією й темпом. У результаті пощастило створити підстави цієї нової і незнаної в усьому світі інституції — національно-персональної автономії.
Певна річ, що через більше як сорок років після тих досягнень, після того, як багатомільйонове жидівство Східньої Европи (в тому числі майже два мільйони українських жидів) були знищені в гітлерівських катівнях, і тепер, коли жидівству Совєтського Союзу заборонено будьяке культурно-національне життя, було б утопічним сподіватися, що багатий досвід жидівської суспільности України з тих часів на тлі національної автономії буде ще колинебудь використаний у жидівському житті. Все ж таки варто зафіксувати й довести до відома майбутніх генерацій результати тієї творчої праці, а особливо найвище досягнення тих зусиль — закон про національно-персональну автономію.
Це були обставини революції, які спричинилися до того, що будування жидівської національної автономії почалося згори, — державного виконавчого органу, від жидівського міністра і його міністерства. Першим кроком цього зверхнього органу жидівської автономії, який представляв як перед урядом держави, так в опінії всього населення, жидівський народ в Україні, було перейнято під свою опіку всі жидівські справи й інституції, які до того були, впродовж Генерацій, у виключному управлінні загально-державних органів.
У загальних українських міністерствах і їх місцевих органах не було сумніву, що кожна дрібниця, яка стосується жидівського життя, має належати опіці й компетенції жидівського міністерства. Слід бачити в цій настанові загальної адміністрації блискучу перемогу національної рівноправности жидівського народу і визнання права на автономію також для нації, яка не живе компактно у власній країні.