Сестра моєї самотності

Ох, ті ще премії! На них усі просто помішалися: не маєш премії — не сортовий, так собі, тьху, полова! Ти не могла ризикувати романом… збуджувати зайву цікавість, провокувати Лорину непередбаченість. А фільм — інша річ: колективний доробок. Відзначені його творці, а в їх числі і автор сценарію! І вовки ситі, і вівці цілі.

А поки що, панове-братове, прем'єра! Остап метушиться, вистрибує, тішиться, як дурень китичкою. Зате ти… Марія Стюарт! (Стю-стю-арт! — реготатиме чорнорота Хаврона на кутні). А таки — СТЮАРТ! Чорна мереживна сукня, привезена чоловіком з Парижа, робить тебе стрункою і високою, а зачіска, біля якої попотіла твоя перукарка Дора, молодить, і збоку чорта з два даси тобі «сороківку». Ах, як прикро, що так нестримно, невтримно летить час! Роки минають, а душа — противиться, не бажає старіти…

У кулуарах зав'язалась маленька дискусія: виступати перед демонстрацією фільму чи після. Господи, що за недоумки! Та звичайно ж — перед! І — не інакше! Доки публіка налаштована побачити шедевр. У публіки святковий гарний настрій. І, головне, жодних запитань, зауважень, порад. Навпаки, авторам дарований шанс нав'язати глядачеві власну думку про твір. Як сказав один мудрий і знаменитий театральний бог: публіка дурна, і найбільше полюбляє, коли їй локшину на вуха вішають. Тож вішаймо, вішаймо! Нахабніше! І тоді будь-яка мура пройде за сміливий пошук на рівні світового кіно!

Хіба для нас новина — подібні маніпуляції із суспільною свідомістю? Та, власне, погоду в склянці каламутної води, яку називають мистецтвом, робить кілька нахаб, а решта слухають, вуха розвісивши…

Не сподівалася, що стільки збереться народу. Проте нічого дивного: для обивателя Будинок кіно щось на кшталт пристойно закамуфльованого борделю, де можна одверто спостерігати за тими, що живуть не за загальноприйнятими мірками і не в офіційно дозволених рамках. Та й твоя персона, безумовно, викликає палкий інтерес. Ще б пак! Дружина третього чоловіка в республіці здерла із себе паранджу засекреченості і постала перед чесні очі співгромадян в якості, незвичній для жінок її клану.

Сьогодні ввечері пів-столиці перемиватиме на кухнях кісточки і тобі, і Остапові, і, звісно, Станіславу. Банальна історія обростатиме подробицями, доки не стане легендою.

І, безперечно, ніхто жодним словом не згадає ні фільм, ані роман.

Сиділа за незручним низеньким столиком, на незручному стільці і дивилася, як у безодню морську, в затемнений зал. Почувалася незатишно, ніби в одному купальнику виставили тебе перед цією дрімучою непередбаченою стихією.

Колеги говорили багато. Особливо Остап — по молодості літ. Хвилювався, плутався, похвалявся. І зал доброзичливо плескав, бо міщанин прощає юності все, навіть зухвальство і зверхність. Потім виступили по черзі оператор, художник, головні герої і на завершення — ти. Так бажала: «під завісу». Щоб сяйнути-черкнути метеором по їхньому сірому недорікуватому тлі. І полонити простотою, чарівністю та інтелектом цю біомасу, спраглу видовищ і пліток. Вони чекають від тебе екстраординарності, дідька з рогами, а ти — проста, як правда. Вони чекають від тебе гордині, а ти — сама скромність. Від розчулення вони ридатимуть, аж по литках тектиме. Ще б пак. Ти не гидуєш бути такою, як вони, хоча — можеш! Можеш!