Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1

У таксі ми розмовляли про всяку всячину, що не мала особливого значення, — про снігопад, про холод, про розклад її роботи, про життя в Токіо тощо. За такою розмовою я все мучився думкою, що мені робити з нею потім. Я був певен, що досить наполягти — і вона опиниться зі мною в одному ліжку. Такі речі я просто нутром відчуваю. Хоче вона зі мною переспати чи ні — я, звичайно, не знав. Але бачив — не відмовиться. З виразу її очей, дихання, манери говорити, жестів. Звісно, і я хотів з нею переспати. І знав, що від цього наше життя ніяк не ускладниться. Просто я з’явився — і поїду далі своєю дорогою. Як вона сама казала… Однак не міг зважитися. З голови не виходила думка: повестися з нею так — нечесно. Вона на десять років молодша від мене, якась невпевнена й, до того ж, настільки п’яна, що ледве на ногах стоїть. Скористатися її теперішнім станом — це все одно що виграти крапленими картами. Безчесно.

«Однак що означає бути чесним у такій сфері, як статеві стосунки?» — запитував я сам себе. І вирішив, що домагатися чесності в сексі — очевидно, марна вправа.

І цей висновок також здався мені правильним.

Поки я кидався між тими двома поглядами, таксі під’їхало до її дому — і саме тоді вона надзвичайно легко розв’язала мою дилему.

— Я живу разом з молодшою сестрою, — сказала вона.

Отож відразу відпала потреба далі щось вирішувати, і я зітхнув з деяким полегшенням.

Коли таксі зупинилося перед під’їздом багатоквартирного будинку, вона попросила мене провести її до дверей її помешкання, бо, мовляв, інколи вночі у коридорі вештаються підозрілі типи і їй страшно. Я велів водієві почекати хвилин п’ять, поки вернуся, і, взявши її під руку, повів обмерзлою доріжкою до під’їзду. Ми піднялися на третій поверх простого, без будь-яких надмірностей панельного будинку з металевим каркасом. Опинившись перед дверима з номером 306, вона відкрила сумочку, добула з неї ключ — і якось ніяково всміхнулася.

— Дякую. Я прекрасно провела час.

— Я також, — відповів я.

Вона відчинила двері, а ключ знову заховала в сумочку. Закрила її — і різке клацання защіпки гучно прокотилося коридором. Потім пильно глянула мені в очі. Наче розв’язувала на класній дошці задачу з геометрії. Вона розгубилася. Не знала, що їй робити. Не могла як слід попрощатися. Я добре це бачив.

Спершись рукою об стіну, я чекав, на що вона зважиться. Однак не дочекався.

— На добраніч! Привіт сестрі! — сказав я.

Секунд п’ять вона стояла, міцно стиснувши губи.

— Що із сестрою живу — я збрехала, — сказала вона тихо. — Насправді я живу сама.

— Та я знаю, — відповів я.

Вона поволі зачервоніла.

— А звідки ви це знаєте?

— Звідки? Просто знаю і все, — відповів я.