Бранці мороку

10. / Аліна / Гості

Тоді ми таки вибралися до фортеці і чудово провели час, блукаючи між старезних, порослих мохом каменів у тиші, яку порушувало тільки наші кроки. Серед тих руїн, що просто дихали нашою буремною історією, було так легко уявити себе не в цьому часі, що я не втрималась і уявила. Мені здалося, ніби я перенеслася назад, на кілька сторіч, що з міцної, ще не зруйнованої вежі я бачу наближення завойовників, що разом з товаришами по зброї захищаю рідне місто від ворожої навали — і гину, не відступивши. Дивно, але мене, переконану пацифістку, чомусь зовсім не здивували ані мої войовничі мрії, ані думки про власну загибель. Я любила проживати миті чужих життів завдяки своїм фантазіям, а покійна мама завжди казала, що не певна, чи це мій хрест, а чи дар Божий. Я також не була певна нічого конкретного, але зазвичай це здавалося мені саме даром.

Повертаючись додому, ми дивом набрели у крамничці в Кардашеві на клавіатуру, таку старезну й пожовклу, що я захвилювалася, а чи можливо підключити її до мого комп’ютера. З’ясувалося, що можливо, і ми відсвяткували це за вечерею домашнім малиновим вином, купленим у тому ж таки Кардашеві у привітної молодиці на ринку. Якийсь час ми провели на веранді, обговорюючи вибрики сучасної техніки: дивний трапунок із вибухом пластмаси все не давав мені спокою. А потім тема вичерпалася сама собою через втому, Михась пішов спати, а я перебралася до свого кабінету. Я ще довго сиділа там, але не писала, а просто зачаровано дивилася, як повільно тануть у сутінках дерева за вікном, як сріблясто-жовте сяйво молодика клаптиками лягає на підлогу, і слухала, як звабливо шумить вітер за вікном. Піднявшись нарешті до спальні, я спробувала розбудити Михайла з романтичними намірами, однак він не піддався, пробурчав щось геть не романтичне і відвернувся від мене. Я не образилася, бо була переконана, що попереду у нас повно часу і його вистачить на все. І на те, щоб кохатися, і на те, щоб народити дітей, і на те, щоб зістарітися разом.