Русалонька із 7-В та загублений у часі
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #2
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В та загублений у часі». Краткое содержание книги:
Але з-під Сашкового одягу вже випручувався... Дашківський!
— Матка Боска, панно Софі! — Привид аж охрип від шоку. — Нащо ви мене так пом’яли?
Завтрашній набув своїх попередніх форм, хоч продовжував фиркати й обтріпуватись. Лиш страшенна блідість його обличчя тепер виказувала пережите.
— Казимире??? — в унісон прокричали Сашко й Софійка.
Той обвів друзів повеселілими очима.
— Як мовила моя нянька, що се було, що сі стало? — спромігся на жарт. — Пам’ятаю точно, що розмістився в коробці. Спочатку— тісно, потім — наче так і треба... Але тоді мене кинули в щось чуже! Прошу дуже, я ледве вирвався!..
— Як? Хіба ви не повинні підселитись у Сашка? — дивувалась.
— Не зважайте, Завтрашній! — усміхнувся й Сашко. — Це Софійка після того, як зомліла, ще не прийшла до тями! Вона переплутала мене з...
— Ні, я нічого не маю проти: Сашкова душа справді велика, самовіддана й містка! Сашкова
душа світла! — виправдовувався привид. — Але ж явно не моя!..
Вдалині знову посигналило авто.
— їдемо? Чи спробуємо ще раз загнати Казимирів дух до коробки? Нам же треба відвезти його до справжнього власника! — запитав хлоп’як.
— Даруйте, але я волів би... трошки побути на повітрі: оговтатись, поміркувати... Якщо ви не заперечуєте, звісно...
— Тоді ми вирушаємо! — Софійка зовсім не проти була покинути це зачароване місце. — Я вдома дещо обмізкую... Коли що— ключі від балкона маємо, а мобілка — в шафі! До скорої зустрічі!
65. Нові підозри
Ледве встигли до машини: Сашків начальник уже починав гніватись і хотів рушати.
— Я звик, що ти, як правило, дотримуєш слова! — дорікнув підопічному.
Добре, що вдома якраз була тільки Сніжана. Сиділа з малим: батьки пішли в гості. Вона все пояснила на свій лад:
— У нашої Софійки — побачення.
Ой леле! Побачення! А вже пів на восьму! Поки вскочила у святкового костюма, поки добігла до заповітного місця... Звичайно, там уже нікого не було! Вадим — не Сашко. Він до безконечності
не чекатиме. Гордий. Це Софійка зосталася ні з чим! І все через того Фадійчука!
Але чого не врахувала? Чому так ганебно помилилась із тим перевтіленням?..
— Я ще пам’ятаю тебе в цих чобітках! — Тітонька, намагаючись утішити племінницю, дістала з шафи старе взуття. — А незабаром їх носитиме Ростик! — Сніжана пригорнула напівсонного малюка.
Невже?.. Ні, ні і ще раз ні! Софійка замахала руками й заплющила очі. Ростик? Ні! Мало які чоботи бувають на світі?! Тітонька понесла вкладати малого, а Софійка все не погоджувалась із новим відкриттям. Адже якщо речі в шафі мають сенс, то всі фотографії теж красномовно вказують на їхню родину...
“Так” — підтвердила газета, на яку випадково тицьнула пальцем.
Ні! І намисто, в якому колись виходила заміж Софійчина, а отже, й Ростикова мама...
Ні! Ні! І коробочка від парфумів... І навіть те поїдене шмаття — належало теж комусь із їхнього роду...
Ні! Ні! Ні! їх заливали сусіди... У мами є біла сукня... Софійка до певної міри — Ростикова гувернантка...
Але вона зовсім не зобов’язана доводити до кінця справу з Дашківським! Вона взагалі вже не
поткнеться ніколи до Леськовичів! Подумаєш: якийсь привид мучитиметься в замку чи й зовсім зникне з лиця землі!..
Та й цілком допустимо, що Ростик любитиме алгебру! Хоч ніхто з їхньої родини не має симпатії до цієї науки... І тато в них — не гладкий!.. Правда, недавно мама дорікала, ніби він уже починає поправлятись...
— Це поки ти вдома була, — тато відмовив. — А тепер знову завдяки твоїм зошитам доведеться на духовний харч переходити.
Імена? Тато зветься Славик, брат— Ростик... Святослав і Ростислав: нічогісінько спільного!!!
Ні! Ні! Ні!..
66. Два викриття
Софійка так любить братика! Вона зовсім не бажає міняти його юну шестимісячну — хай і вредненьку — вдачу на жодну іншу!
Що ж робити? — гарячково шукала відповіді, бовтаючи ложкою в супові. Коли ж висьорбала чашку живлющого рятівного чаю, думки трохи прояснились.
А коли баба Валя цього ранку прийшла забирати малого до себе, ще жахніша думка пронизала дівчинку. Баба — відродження прародички Гонорати, яка заповзялася знищитинове втілення
Шй?шш ІШШІ
Казимира! Слід було йти в атаку. Виклично зупинилась перед бабою.
— Ану, признайтесь: ви ж таки приховуєте щось про той Леськівський замок?
— Е-е-е... Дитино, та що ти таке видумуєш? — невинно закліпала сусідка.
— С-с-софійко, с-с-схаменис-с-сь! — благально шипіла мама.
— Або ви кажете зараз самі, й ми мовчатимем, або я викрию вас перед усім будинком!
— Але ж, дитинко...
— Софіє!!! — вигукнула мама вже загрозливо.
— Кажіть, бо Ростика вам більше не бачити, як власних вух!
— Ну, все, все, умовили! — позадкувала стара. — Ввечері приходьте до мене і все дізнаєтесь!
— Господи, що дізнаємось? Це ви обоє серйозно? — перелякалась мама. — Я зателефоную, щоб замінили уроки... Ні, я, пані Валю, вам, звичайно, довіряю, але... З Ростиком побуду сьогодні сама...
Все! До замку більше — ні ногою!
Як тепер поглянути в очі Кулаківському? Як вимолити прощення за свій учорашній злочин перед хлопцем?
Але Вадим підійшов першим.
— Ну, ти й буквоїдка, ну, й зануда! — докірливо зиркнув з-під чуба.
— Ваде, я перед тобою дуже...
Але той не дослухав:
— Подумаєш, причалив на якийсь четвертак пізніше! Після школи кимарнув трохи, а потім дружбани підрулили, башку закумарили... Коротше, поки пригріб до акації, ти вже й здиміла. Облом було підождати?
Ах, так?! То кавалер сам зволили спізнитись? А вона, дурна, бідкалась, переживала!..
Залишалось хіба що розреготатись...
67. Прокол
— Вибачте мені, дітки, простіть... — Баба винувато металась перед мамою і Софійкою. — Бог свідок: не хотіла, ненароком вийшло... Хто ж знав, що ти, Софійко, така розумна?..
Господиня поклала перед своїми прокурорами альбом зі світлинами і вказала на ту, де стояли дві скромно вбрані, убогі дівчини:
— Осьо, познаходила спеціально! Вона — та, що правіше!
-Хто?
— Таж моя двоюрідна! Зі старшою сестрою — рідною моєю бабцею!
— Гонората — в свитині? — не зрозуміла Софійка.
— Та не Гонората ніяка! Як на духу признаюсь вам, діточки: збрехала! Родичка моя — не господиня замку! Захотілось мені, старій, дурній, у пани пошитись... Насправді ж бабця мої в замок на службу найнялись! Нянькою до паненяти їхнього! Ні як пани звалися, ні як жили вони, ні як служилося бабці, нічого більш не знаю. Навіть кіт Фантик — і той не Ганнин був, а хазяйчин!..
— Ганна? Улюблена нянька Завтрашнього? Себто — Казимира Дашківського?
— І чи улюблена — теж не знаю. Одне точно: родичка моя — ніяка не пані, ніяка не Гонората... Отака я: з мужиків репаних, куди мені межи панство?!. І вас, інтелігентів, я справді не достойна! Простіть, якщо зможете...
То бабин секрет — лиш у такій дрібниці?!
— Це ви нам вибачте! — припала до старої мама, вмудряючись при цьому свердлити Софій-ку вбивчим поглядом. — Ми тут не все зрозуміли, понавидумували казна-чого! Вже й не знаю, як вас просити, скільки вам платити, аби не відмовились і далі глядіти малого!
Вони ще там перепрошувались, а Софійка шкідливою мишкою вислизнула з сусідчиної квартири: що ж, бувають і невеличкі проколи, не все ж тільки гладенько та гладенько!..
68. Ще один прокол
Софійка приховувала навіть од себе, що вже настав початок жовтня. Подумаєш — ще один невеличкий прокольчик! Подумаєш — газетна фраза про істину, яку будуть “мати на початку жовтня”, трохи не справдилась!..