Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту

—           До речі, думаю, правильний наголос усе-таки на першому складі. Ох, а колгоспи — то взагалі окрема тема! Дідусь розказував, що...

—           Можна, я добалакаю? — вхопив її за руку Фадійчук. — Двоє слів — і ти далі вільно провадиш свою агітпромову! Так-от, не Віктор, а Вікторія. І не куркуль, а пані. Різницю січеш?

—           Е-е-е...

—           Після нашої позавчорашньої розмови я навмисно до мами дзвонив, перепитував: чого, мовляв, отой твій наголос не на цьому, як його...

—           Та ти що? Пані? Вікторія? — аж зупинилась дівчинка. — Це, може, та сама...

—           Ага, пані Вікторія Щербанівська!

—           «Зладнали маєтки, окрім Вишнопільських, ще й на взірець качанівських», — промурмотіла про себе Хазяйчині слова зі сну. — Аз Радзивілкою ми вчора набирали та набирали в інтернеті слово «Качанівка»! Тільки й вияснили, що це було угіддя панів Тарновських, які дуже дбали про своїх селян, предок яких багато зробив, щоб відмінити кріпацтво. Тарновські зробили з хутора цілий музей, театр, оркестр і парк! Туди різні митці приїздили: і Гоголь, і Костомаров,

І Репін, і Глінка, й Куліш, і Шевченко!.. Я собі вирішила, що у них, у Щербанівських був тільки старий парк, а там ще ціле село!.. От де вели своє сільське господарство! Леле, чого ж ти зразу про це не сказав?

—           А мені що, хтось давав слово вставити? — лагідно дорікнув Сашко. — У тебе ж сьогодні наче словесну трубу прорвало!

—           Вибач, — Софійчині щоки миттю зашарілись. — Вибач, вибач!

—           Та чого там, — почервонів і хлопець. — Забуто! Як ти на те, щоб на цих вихідних...

—           Зустрітися? — перебила Софійка. — Але ж у мене...

Миттю затнулась, бо второпала, що знов наступила на ті самі граблі.

—           ...Щоб на ці вихідні навідатись до моєї мами в Матвіївну, — лагідно всміхався Фадійчук. — Заодно сходити у Вікторівну, га?..

Боже, який він, цей Сашко! Який же!.. Ну, який!.. Та вона б його зараз... Ну, тобто потисла руку... Як своєму найтерплячішому, найвірнішому, наймудрішому другові!

36. Ще крок. ЧИ ДВА?

Але до Пустельника, звісно, нікому не дорівнятися! Ось він знову на Софійчиній кухні, а вона і мліє, і вмирає, і воскресає!

Звичайно ж, у гостях і баба Валя! Вона знов принесла смаколиків, і мама вимушена запросити сусідку до чаю. Уже чай випито, і тарілка майже порожня, а баба настійливо надиктовує мамі нові рецепти. Мама спершу чемно пропускала її теревені повз вуха. Але коли баба нагадала про шлях до чоловічого серця через шлунок і про те, що, мовляв, ось-ось повернеться з відрядження її, Танін, Вячеслав, мама схаменулась і побігла по блокнотик.

Так вони з Пустельником втратили ще двадцять чотири цінні хвилини.

—           Чи ж я не казав, що вона — таємний агент? — підозріло киває дядько в сусідчин бік. О, він і не уявляв, які близькі до істини його припущення! Але Софійка лиш подала застережливий знак. Мовляв, будьмо обережні.

Потім пішла розмова про котів і Ростика — ще плюс вісімнадцять хвилин.

Тоді баба насилу згадала, що в неї удома негодований чоловік, і кинулась його рятувати — пішла нарешті.

Фу-у-ух, тепер можна послухати дядькові Сергієві столичні новини.

Виявляється, йому вдалося домовитись і з журналістами, і з експертами:

—           Цими днями один телеканал відрядить сюди кореспондентів, і сюжет побачить уся країна! Хай тоді спробують нам завадити!

—           Ой, хай би днів зо два не приїздили, щоб Калинин нічого не запідозрив! — шепче йому Софійка, поки мама відвернулась до умивальника.

—           Як там із ним? — змовницьки примружив око Пустельник.

Поки Софійка гинула від того примружування, мама, виявилось, уже помила чашки й перетворилась на саму увагу, тож довелось перейти на езопівську мову:

А в нас тут усе на місці. 1 старий парк, і дуби взовж алеї, і навіть художники, які за гроші намалюють будь-кого і будь-що! Ми нині з Сашком там гарне-е-енько прогулялись!

— Матиму до тебе прохання, — підтримав алегорію Сергій. — Передай одному художнику від мене долари, я йому винен!

Пустельник протягує Софійці конверта.

—           Дякую, неодмінно! — аж сяє від такого взаєморозуміння дівчинка.

—           Гаразд, але якщо музейники всі такі чесні, — висловлює свіжі гіпотези мама, — то хто міг навести на картини злодія?

—           Таню, ти мислиш у правильному напрямку! — вчепився за мамину думку Пустельник. — У Вишнополі, я чув, є один знавець і перекупник старовини... Якби ж згадати прізвище...

—           Я Кваша? — раптом плеснула себе по лобі Софійка від остаточного здогаду.

—           Ні-ні, не таке, як у мене...

—           Я Кваша! — Софійка жартувала вже навмисне.

—           Кажу, зовсім не таке!.. Хоча... Теж їстівне!

—           А як Кваша? — вже відверто сміялась дівчинка.