Долина Чотирьох Хрестів
- Автор: Забелин Игорь Михайлович
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. С. Лук'янчук
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Долина Чотирьох Хрестів». Краткое содержание книги:
…Майже півстоліття тому загадково зникла російська полярна експедиція. Довгий час ніхто не міг розкрити цієї таємниці. Та ось на допомогу приходить хроноскоп, і на екрані з'являється картина трагічної долі мужніх дослідників Півночі. Про це автор хвилююче розповідає у невеличкій повісті «Долина Чотирьох Хрестів».
Оповідання «Легенда про «земляних людей» показує, як чудодійний хроноскоп допоміг розв’язати ще одну цікаву загадку, зв’язану з життям невідомих нам людей.
Разом з героями книжки читач переживає ряд захоплюючих пригод, дізнається багато цікавого про природу і історію Півночі нашої Батьківщини.
— Письмові пам’ятки є? — запитав Берьозкін.
— Поки що знайдено лише предмети матеріальної культури, та й взагалі письмові документи мало ймовірні…
— Досі нам тільки один раз доводилося мати справу з предметами, — сказав Берьозкін. — Документи ми вже навчилися піддавати хроноскопії, але предмети…
Дягілєв вирішив, що саме ця обставина бентежить Берьозкіна, і почав умовляти його, але я добре бачив, що саме відсутність письмових документів найбільше влаштовує мого друга: для хроноскопа відкривалося нове поле діяльності.
— Адже мова йде про цілий народ, якого вже немає! — гаряче переконував археолог. — Зрозумійте, про цілий зниклий народ!
— Я згоден. Але не знаю, що скаже Вербинін, — кивнув Берьозкін на мене.
Це було тактичною хитрістю з його боку! Звичайно, ми ніколи не висловлювали при сторонніх власних думок, не домовившись спочатку про все між собою. Отже Берьозкіну дуже хотілось зайнятися розслідуванням: я бачив, як він йорзає на стільці і винувато поглядає на мене.
— Вербинін теж не заперечує, — відповів я, великодушно прощаючи другові порушення правила.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якому ми з хроноскопом прибуваємо в район мису Шмідта, але оглядаємо підземний храм коссів без допомоги хроноскопа.
Хроноскоп, як і раніше, був у вертольоті, — демонтувати його Берьозкін не встиг, — і в Анадирі ми затрималися рівно стільки часу, скільки потрібно було, щоб уладнати всі формальності. Надходила осінь, ночі на Чукотці стали справжніми темними ночами, проте в район мису Шмідта ми прибули завидна і ще в повітрі побачили невеликий експедиційний табір археологічної партії — кілька палаток майже біля самого берега моря, синій димок вогнища і людей, які махали нам шапками. Дягілєв, виглядаючи у віконце, радісно посміхався і теж махав рукою, хоча ніхто не міг цього бачити. Я трохи хвилювався — як завжди перед початком нової важкої справи, а Берьозкін похмурнів і насупився — він знав, що від хроноскопа сподіваються чудес, боявся, що прилад не виправдає занадто великих надій і наперед скептично настроювався і сердився на тих, хто міг би покритикувати його дітище…
Вертоліт опустився в центрі табору, викликавши хвилю обурення у цілої зграї собак. Дягілєв кинувся відчиняти дверцята, я пішов за ним, а Берьозкін лишився біля хроноскопа. Пілот і штурман уже знали звички мого друга і, проходячи повз нього, тільки посміхнулися. Зате Дягілєв, як гостинний господар, намагався витягти мого друга з вертольота. Та це йому не вдалося: виявилося, що Берьозкіну треба негайно оглянути хроноскоп. Він приєднався до нас години через півтори — про його наближення до палатки сповістив дружний гавкіт собак.
Вранці ми пішли оглядати храм коссів — «земляних людей» із стародавніх китайських легенд. Ще звечора археологи ретельно закрили вхід до підземелля, щоб туди не проникло тепле денне повітря і не підтанули стінки. Вхід відкрили при нас. Я побачив чорний отвір, з якого несло вогким холодом.
— Підтавати починає, — стурбувався Дягілєв. Він засвітив ліхтар і спритно скочив у підземелля. Я — за ним. Морок у підземеллі був такий густий, що яскравий промінь ліхтаря тонув у ньому, не дістаючи до протилежної стіни; та це могло пояснюватись ще й розмірами підземелля. Світло, проникаючи через вхідний отвір, змішувалося з мороком, ставало сірим і губилося в двох кроках від входу. Дягілєв спрямував промінь ліхтаря на зовнішню стіну.
— Частина її штучна, — пояснив він. — Косси ретельно замурували вхід до підземелля, а ми відкриємо його, зруйнувавши перемичку. Підземелля постраждає, бо підтане мерзлота, але ми встигнемо все оглянути.
Дягілєв знову спрямував ліхтар в глиб підземелля.
— Дивіться.
Промінь світла заметався в мороці і раптом вирвав з пітьми гігантську потворну голову. В мене аж мурашки побігли по спині. Промінь повільно поповз униз. Голова зникла в пітьмі, зате я побачив масивний тулуб із складеними на животі руками.
— Ідол, — сказав Дягілєв.
Світло ковзнуло на долівку, і в промені несподівано засріблилася якась фігура.
— Собака, — пояснив археолог. — Їх тут два. Ми вилізли із підземелля.