Що таке українська література

Нарешті ще один популярний сюжет: екзистенціалізм письменників-шістдесятників. Він зринає, мабуть, цілком природно, бо і творчість наших шістдесятників, і саме їхнє життя — то ніби варіації на тему «бунтівної людини» Альбера Камю. І річ тут не лишень утому, що, наприклад, Василь Стус уважно вивчав Бердяєва, а Сковороду в передньому слові до збірки «Зимові дерева» назвав одним зі своїх «найкращих друзів», розглядаючи його філософію як «український варіант гандизму». Річ не лишень у тому, що Ліна Костенко, Іван Дзюба й Іван Драч на власні очі бачили Сартра, коли той разом зі Симоною де Бовуар приїздив до Києва й виступав у Спілці письменників. Між іншим, особливого враження на них Сартр, здається, не справив — принаймні зовні. «Не дивно, що Сартр — екзистенціаліст, — іронічно посміхнулась до Драча Ліна Костенко, глянувши на непоказну фігурку французького філософа. — Йому більше нічого й не лишається… А Дзюба — красивий, ставний — усе при ньому! Навіщо йому бути екзистенціалістом?..» Ні, річ у чомусь куди глибшому та складнішому, ніж звичайна інтелектуальна мода. І про це чудово писав Юрій Шевельов у своїй передмові до збірки Василя Стуса «Палімпсести».

Згадавши про розмови на філософські теми між Стусом і Михайлом Хейфецем, Шевельов зазначає: вони не говорили про екзистенціалізм, тому «не можна сказати, якою мірою Стус був знайомий з писаннями Гайдеґґера, Сартра, а надто найближчого до його світогляду Габріеля Марселя. Але наявність збігів не підлягає сумніву». Так, Шевельов не помилявся. Зрештою, і сам Стус казав, що одним із пунктів висунутих проти нього звинувачень було те, що в його творах «відбилася екзистенційна настроєність». Але на те нема ради, бо ця сама «екзистенційна настроєність» виразно лунає і в сковородинському гаслі Василя Барки: «Світ мене впіймав, але не вдержав». Вона ж таки бринить і в оцих рядках провідного поета «Нью-Йоркської групи» Богдана Бойчука: «…Десь дім стояв, / а може, не стояв; / була десь ціль, / а може, не було. / Я йшов кудись і знав: / мій шлях — в нікуди…» І ще, і ще, і ще… Інколи мені здається, що «екзистенційна настроєність» узагалі характерна для української людини. А коли так, то, може, і не випадково одним із найглибших дослідників творчості К’єркеґора — того, хто стояв біля джерел екзистенціалізму, став українець Грегор Маланчук. Може, не за горами й той час, коли хтось із українців стане найглибшим дослідником Жана-Поля Сартра?