Мертва кров
- Автор: Омела Михайлина
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-10-5
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Мертва кров». Краткое содержание книги:
Інший головний герой — відомий поет Венчеслав Боголюбський також веде дивний спосіб життя — вдень спить, а вночі — приймає гостей, править верстки майбутніх книг, їздить по місту у справах… Обох головних героїв єднає те, про що ще ніхто не знає. Знають лише маги. Саме вони мають порятувати світ від опирів…
Твір став одним з переможців першого конкурсу гостросюжетного роману «Золотий Бабай».
На обкладинці книги використано фрагмент картини Van Eyck.
Вероніка розгубилася:
— Невже ви вірите в існування опирів?
— Ще й як вірю! Я з дитинства чув, як у Румунії опирі виходили з могил і нападали на людей. А скільки я чув од селян оповідей про найстрашнішого з опирів, графа Дракулу!
— «У дитинстві», — передражнила корнета Вероніка. — Це ж, мабуть, було рік чи два тому. Ви ж ще зовсім хлопчик!
— Але ж ми з вами однолітки!
— Майже. До речі, я не слов’янка, тому в існування опирів не вірю.
— Вероніко, моя покійна мама подарувала мені хрест з омели, коли мені було сім років, і відтоді я носив його не знімаючи. Вона казала, що такий хрест захищає від опирів.
— То чого ж ви боїтеся?
— Як тільки циганка мені сказала про опиря, я схопився рукою за груди і не знайшов хреста. Загубив…
— А може, ви його залишили у Станіслава Кузьмича? — Вероніка це сказала машинально, бо вона зараз вирішувала для себе, що їй у цій ситуації з корнетом робити далі.
— Ні, я лише сьогодні виявив пропажу!
Нарешті Вероніка отямилася, і їй навіть стало приємно, що цей молодий і хоробрий офіцер просить у неї захисту:
— Гаразд, якщо це й справді залежить від мене, я обіцяю вас врятувати. Але там, наскільки я зрозуміла, є ще одна умова, пов’язана з Кузьмичем…
За весь цей час вперше по обличчю Морозова ковзнуло щось на зразок посмішки:
— Я вам обіцяю!
— А тепер, після того, як я зобов’язалася врятувати вас від опиря, ви повинні вислухати те, що я вам скажу, і тримати це у секреті.
Морозов хитнув головою.
— Я сьогодні зустріла недалеко від кірхи лютеранського пастора і попросила його приїхати до нас додому, до моєї матері.
— А хіба ваша мати не католичка?
— Ні, вона лютеранка і попросила мене привезти пастора додому. Я привезла, а машину залишила біля хвіртки, яку ми з вами вчора знайшли відчиненою. У мене не було ключів, і я сказала пасторові зачекати, а сама пішла у замок…
— А чому ви пастора залишили, а не взяли з собою?
— Це також одна з моїх таємниць. Річ у тому, що мама хотіла зустрітися з ним конфіденційно ось у цьому одноповерховому будинку. Ви розумієте, мама офіційно прийняла православ’я, вінчалася з Венчеславом у церкві, але у душі залишилася лютеранкою. Так її виховали. Вона не хотіла, аби приїзд протестантського пастора став темою для обговорення і пліток наших гостей.
Вероніка і Морозов під час цієї розмови підійшли до хвіртки і відчинили її. Снігопаду вже не було, і повний місяць з-за хмар освітлював усе довкола. Після ксьондза і Вероніки тут проїздила лише одна машина — Морозова. І все ж Вероніка запалила смолоскип.
— Ось тут я його залишила.
На снігу залишилися сліди, з яких одні належали Вероніці, а інші — ксьондзу.
— Ваш пастор тут стояв, — промовив Морозов, а потім, уважно вдивляючись у сліди, перейшов на той бік дороги і, діставши пістолет, простяг його Вероніці: — Це вам про всяк випадок!
— А ви що, без зброї?
Морозов дістав з-під шинелі ще й револьвер.
— Сподіваюся, зброя нам не знадобиться, — відповіла Вероніка.
Вони йшли по слідах, які вели до кущів на узбіччі лісу.
— Ось тут він стояв, — сказав Морозов. — Видно, по малій нужді ходив. А ось тут він упав. А ось дивіться: тут багато слідів. Це його, напевно, тягли по снігу. Ось і ось, бачите? А той, хто нападав, сидів перед цим у кущах — просто навпроти хвіртки. Ви хочете, щоб ми пішли по сліду далі?
— Ні, — відповіла Вероніка. — У мене таке відчуття, що цей хтось і зараз за нами стежить.
Як підтвердження її слів у кущах щось ворухнулося.
— Там хтось є! — закричала Вероніка.
Морозов швидко підійшов до кущів, і з них, почувши кроки, щось низько і важко вилетіло просто на Вероніку.
Морозов вистрелив. Коли вони підбігли, то побачили на дорозі прострелену наскрізь сову. Вероніка підібрала вбиту птаху.
— З неї вийде гарне опудало.
— Не вийде! Сова ж прострелена…
Вони рушили до хвіртки.
— А ми вже почали хвилюватися. Вас так довго не було, — почули вони голос. Біля хвіртки стояв Венчеслав.
Орлов ніяк не міг зрозуміти, чому Аблаутов постійно водить його за собою. Якщо у випадку з дочкою генерала Шеншина все було зрозуміло, це були його друзі, то навіщо йому йти до лабораторії Лозинського — цього він ніяк не міг збагнути. І взагалі, чому Аблаутов прагне збудувати один ланцюг з абсолютно різних, хоча і подібних трагічних випадків, які сталися за останні кілька днів?