Весілля в монастирі

— Олько, бога ради, не мели нічого.

— Та хоч повернись, він знову в наш бік дивиться, що я, дурна чи що! Літко, ну, подивись!

Але Літа навмисне зосереджено перехрестилася, бо Гаврило, на щастя, знову басив, закликаючи до якоїсь чергової молитви. Хоча мало хто в церкві молився, хіба що старі бабусі та, може, ще мати Серафима, бо їй так хотілося щастя улюбленому єдиному племіннику, а щось її непокоїло, коли вона побачила їх удвох з Адою. Вона намагалася відігнати цей неспокій, навіть нічого не аналізувати, не розбирати, запевняючи себе, що всі батьки неспокійні перед шлюбом дітей, і треба тільки, щоб усе відбулося гаразд, красиво, піднесено, запам’яталось на ціле життя. А втім, зітхала, що ані батька, ані матері у Ігоря нема і вона, черниця, повинна замінити їх. І коли б вона не була в монастирі, не була ігуменею, яке б весілля вона йому справила! Правда, тепер війна, не до бенкетів, і, на щастя, Ігор і не думає про щось пишне, навпаки, він заспокоює, що просто незручно в такий час справляти весілля, і навіть добре, що повінчають їх у простій сільській церкві, і він одразу мусить поспішити в свій полк, на захід. Вона здогадувалась, що Ігор давно вже не надає значення ніяким обрядам, але вінчання — це інша справа, цей офіціоз треба обов’язково відбути, а питання віри він делікатно не зачіпає з нею. Досить того, що він сказав, що хотів, аби вона його поблагословила, а не якась чужа жінка.

Він не сказав улюбленій тітці, що це Ада і її батьки наполягали на вінчанні тепер, адже заручини відбулися саме напередодні війни.

Ну що ж, війна скінчиться, вони одразу поїдуть за кордон, і він спокутує цим перед Адою скромне весілля. Аби вони були щасливі.

А служба тяглася.

Ігор стояв позаду нареченої, перед його очима була її тонка непорушна постать з білим прямим волоссям, перехопленим на потилиці заколкою з діамантами. Вона вся, здавалося, закам’яніла, бо ні разу не повернулася, — але ж це незручно крутитися в церкві. Йому хотілося подивитися на її обличчя, чи вгадав він, що вуста у неї гордовито і презирливо стиснуті, як завжди, коли опинялась на людях. Його товариші схвально зауважували: «Що не кажи, а в ній видно породу!» Яку породу? Чому? Чого? Можливо, так її змалку навчили в сім’ї, де він почув якось, що дворяни — всі рідня один одному, і вони мають право дивитися на решту людей зверхньо.

Його і тоді пересмикнуло від такого тупого зазнайства, а по суті, це в’їлося в плоть і кров поколінь, пихатість, яку він вважав взагалі «дурныїм тоном», у чому б вона не виявлялась! Можливо, їй подобалось, що її прирівнюють до мармурової статуї.

«Вона ні разу не всміхнулася», — раптом подумав він. Але чому ж їй всміхатися в церкві? Він ніяк не може згадати, як вона всміхається взагалі. Чи всміхнулася вона йому вночі на вокзалі, чи почала одразу з того, як незручно і важко було їхати, — зовсім як андерсенівська принцеса на горошині? А він виправдовувався, хтозна й чого.

Ну й добре, що він не бачить зараз її обличчя, а ще краще, що вона не бачить його, бо він весь час дивиться ліворуч в той притвор, куди б не слід було йому сьогодні дивитись.