![На дорозі [calibre 1.19.0] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/1/5/5/0/na-dorozi-calibre-1-19-0-download.jpg)
На дорозі [calibre 1.19.0]
- Автор: Керуак Джек
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: javalibre.com.ua
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «На дорозі [calibre 1.19.0]». Краткое содержание книги:
Старий коп далі з насолодою згадував жахіття Алькат-разу:
– Ми їх, як армійський полк, примушували марширувати на сніданок. Жоден не збивався з маршу. Все працювало, як годинник. Аби ти це побачив. Я там був охоронцем двадцять два роки. Ніколи не мав жодних проблем. Ті хлопці знали, що ми з ними не жартуємо. А тепер візьмемо тебе – з того, що я бачив, ти мені видаєшся занадто поблажливим. – Він підняв свою люльку і прискіпливо на мене зиркнув. – Вони цим, знаєш, скористаються.
Я це знав. Я сказав йому, що працювати копом – не для мене.
– Так, але це робота, на яку ти подався. Тепер ти мусиш вирішити раз і назавжди, або ніколи нічого не досягнеш. Це твій обов'язок. Ти дав клятву. З таким не жартують. Треба обороняти закон і порядок.
Я не знав, що відповісти; він мав рацію; проте мені просто хотілося втекти в ніч і кудись зникнути, ходити країною та дізнаватися, чим усі займаються.
Інший коп, Следж, був високий, мускулистий, з чорним волоссям і військовою зачіскою; у нього нервово сіпалася шия, як у боксера, який весь час б'є один кулак об інший. Він одягався, наче техаський рейнджер старих часів. І носив низько підвішений револьвер разом із патронташем, постійно тягав якогось батіжка, і з нього завжди звисали шматочки шкіри – ніби як ходяча камера тортур: блискучі черевики, довгий піджак, шапка набакир – лише чобіт' не вистачало. Він постійно показував мені бійцівські прийоми – брав мене між ніг і піднімав угору. Щодо сили, я міг би таким же прийомом підкинути його до стелі, я це добре вмів; але я ніколи йому не показував, бо боявся, що він захоче битись. Поєдинок з таким хлопцем, закінчиться перестрілкою. Я впевнений, що він стріляв краще; я ніколи в житті не маз пістолета. Я навіть, боявся його заряджати. А він відчайдушно хотів когось заарештувати. Однієї ночі ми разом чергували, і він залетів у нашу будку червоний від злості.
– Я сказав тим хлопцям сидіти тихо, а вони досі шумлять. Я їм двічі казав. Я завжди даю два шанси. Ідем зі мною, я туди повернусь і їх арештую.
– Ну, давай, я піду і дам їм третій шанс, – сказав я. -Я хотів би з ними поговорити.
– Ні, сер, я ніколи не даю третього шансу. – Я зітхнув. Почалось. Ми пішли до тієї неслухняної кімнати, Следж відкрив двері та наказав усім вийти. Це було принизливо. Ми червоніли. Ось така історія Америки. Всі роблять те, що начебто повинні робити. Що з того, що чоловіки голосно говорять і п'ють цілу ніч? Проте Следж хотів щось довести. Він зумисне взяв мене з собою, раптом щось станеться. Щось могло статися. Вони всі були брати, всі з Алабами. Ми пішли назад на дільницю, Следж попереду, я позаду.
Один із хлопців сказав мені:
– Скажи тому тупому гівнюку, хай з нами полегше. Нас можуть за таке звільнити і ми вже ніколи не доїдемо до Окінави.
– Я з ним поговорю.
У дільниці я попросив Следжа все це забути. Він відповів, червоніючи, щоб усі чули:
– Я нікому не даю більше двох шансів.
– Та якого чорта? – сказав алабамець. – Яка тобі різниця? Ми можемо роботу втратити. – Следж нічого не відповів і виписав ордер на арешт. Він арештував лише одного з них; викликав машину з міста. Вона приїхала і того забрали. Інші брати похмуро пішли геть.
– Що ж скаже мама? – бідкались вони. Один із них попросив мене:
– Ти скажи тому техаському сучому сину, якщо брата завтра ввечері з в'язниці не буде, йому зад вправлять. – Я передав це Следжу, в нейтральних фарбах, і він ніяк не відреагував. Брата відпустили і нічого не сталось. Контингент відплив; і заїхала нова дика банда. Якщо б не Ремі Бонкьор, я б не затримався на цій роботі більше двох годин.
Проте все почалось, коли ми з Ремі Бонкьором були на службі однієї ночі. Ми розслаблено зробили перший обхід, Ремі перевіряв кожні двері, сподіваючись знайти відчинені. Він казав:
– Роками я мрію натренувати пса-суперкрадія, він би заходив у кімнати чуваків і витягав долари з їхніх кишень. Я б навчив його брати лише зелені гроші; я б примушував його нюхати їх увесь день. І якщо було можливо, я б навчив його брати тільки двадцятки. – Ремі був сповнений божевільних планів; він тижнями розповідав про того пса. Лише одного разу він натрапив на незамкнені двері. Мені це все не сподобалось, тому я пішов далі коридором. Ремі беззвучно їх відчинив. Він зустрівся лоб у лоб з наглядачем бараків. Ремі його ненавидів. Він запитав мене: