Panicoffski
- Автор: Кундер Ріо
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-114-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Panicoffski». Краткое содержание книги:
Латинські танці передбачають мінімум одягу, легкі рухи, легку музику, легкий секс. І от серед усього цього карнавалу до хлопця раптом приходить справжнє кохання.
Автор роману Ріо Кундер — насправді наш український поет Семен Либонь. Зараз він дійсно живе в Британії, і дійсно викладає сальсу. А про інші паралелі ми можемо тільки здогадуватися. Як фахівець, Семен твердить, що сальса — танець закоханих, у той час коли танго — це спогад про кохання. Спробуйте станцювати сальсу разом із героями Кундера-Либоня і зануритися в кохання у всіх його виявах — від легкого поверхневого аж до глибоко психологічного.
Перед вами один з рідкісних випадків, коли секс є не гарніром чи ілюстрацією, а головною темою, сюжетом та пружиною дійства. Секс — це танець. Танець — це кохання. Кохання — це сальса. Сальса — це секс. Коло замкнулося, і у вас немає виходу.
— Освальдо, я не розумію тебе. Як ти можеш спати з жінками, яких не кохаєш?
— Фабі, це — секс. Я без нього жити не можу.
— Дивний ти якийсь.
— Але ж для мене є велика різниця між сексом без кохання і з коханням. Наприклад, я мав колись дівулю, яка в ліжку була така вигадлива, що я просто їхав мізками. Але тої фантастики, яку маю з тобою на рівні почуттів, я в житті не мав. Секс, коли з коханням, є чимось зовсім иншим, бо для мене з тобою мета сексу — це ти, не я. Я просто не знаю, як це передати. Я кохаю тебе. Те, що почуваю, — це щось неможливе: хочу тебе з'їсти й водночас хочу бути тобою, а може, жити в тобі?
— Освальдо, любий, я хочу, дуже хочу.
— Що хочеш, кицько?
— Візьми мене.
— Добре, кицько, але попроси більш предметно, більш графічно. Назви це своїм іменем. Що тобі зробити?
— F*ck me, please.
— Ти мене про це благаєш?
— Так.
— Добре, але портуґальською.
— Me fode.
— Як?
— Me fode, me fode, me fode…
У розмові тут запала довга павза аж доти, як я знову оклигав і спитав:
— А ти хіба завжди спиш лише з чоловіками, яких кохаєш?
— Ну, принаймні я закохана в той час, коли вперше сплю з ними. Так це було з усіма моїми чоловіками. Тобто майже, лише з одним винятком. Було це в Америці з одним юним хлопакою-спортовцем. Був він мандрівником, як і ти. Думаю, ви б знайшли багато спільних тем. Уяви, він колись на велосипеді проїхав усю Південну Америку аж до Вогняної Землі!
— А, ну-ну. Че Ґевара задумливий, тільки навпаки?
— Що?
— Нічого-нічого, потім про це. Кажи далі.
— Ні, просто мені було якось нічого робити, а він наполягав. Ну я й подумала: пересплю з ним для експерименту. Тоді по кількох разах мені якось навіть гидко стало. Кажу собі: Фабіано, ну що ти робиш? Навіщо? Ми й досі з ним добрі друзі.
Я сказав:
— Ну так от, аби закінчити з тим Сонечком. Знаєш, що вона врешті утнула? Чергового разу заночувавши в мене, вона розмовляла зі своїм бойфрендом телефоном у моїй присутності. Це було якраз напередодні моїх уродин, і вона саме питала тієї ночи, що би я хотів дістати від неї в подарунок. Ну я й кажу: «Хочу від тебе рожеві жіночі трусики». Й уяви, вона заявляє телефоном своєму бойфрендові: «Панікоффскі мене попросив жіночі трусики рожеві собі на день народження». Тут я збагнув, що йому вона каже про мене те саме, що мені про нього. Тобто що начебто я — ґей. Відтоді я з нею більше не спілкувався».
— Альо, ето гаспадін Панікоффскі? Ну, наконєц-то ми вас наділі. Ви помніте, ми с вамі питалісь связаться многа лет назад? Тогда ви сказалі, что пока не чуствуєтє сєбя достаточно готовим послужить отєчєству. А відітє, гдє ви тєпєрь нашлісь!.. Нехорошо как-то. Ми вас іщєм-іщєм, а ви вот гдє — в Англіі. На родіну клєвєщєтє, на прєзідєнта страни огромной. Да єщьо і за псевдонімом спряталісь! Ми вніматєльно слєдім за вашімі матеріалам!. Да-да… Нам нужно с вамі нємєдлєнно встрєтіться. Пріходітє завтра в Шервудскій лєс. Ви мєня узнаєте по бутилкє шампанского в правой рукє…
Освальдо втопив мобільний у басейні, стрибнув туди слідом за ним і поплив дельфіном до инших берегів.
Вона переселилася в мене, всоталася в кожну клітинку мого тіла, й тепер ми назавжди разом. Я ношу її із собою, і що б я не робив, вона ось тут. Я танцюю, я працюю, я пливу, я граю в футбол, дивлюся новий фільм, цілую Марію, п’ю пиво, вино, їм буйябез або навіть мерда де кан (перлини марсельської і ніццької кухні відповідно, остання, хоча й перекладається з діялекту як «собаче лайно», смакує божественно), я дивлюся футбол, навіть великий фінал, люблюся з Марією, але навіть коли сягаю апогею, тут у серці, у куточку голови, ось тут зліва, та ні, і тут теж справа (я саме тепер показую туди пальцем лівої руки, тоді як правою й далі друкую) сидить Фабіана. Фабіано, Фабіано, Фабіано, Фабіано, я тебе кохаю, I love you (це зовсім не те, що luv уа), te amo.
Фабі з Ніком у Швейцарії, а я щойно повернувся з Марселя, Каннів і Монако. У Марселі розговорився з африканцем про футбол, а він мене питає, звідки я, бо мій французький акцент дивним видався. З України, кажу. А він: «Colonisee par France aussi?» (тобто «її теж колонізувала Франція?»). Та хотілося б, mon аті, але, на жаль, ні. Це значно спростило б життя.