Хроніки Південного
- Автор: Кміт Рімантас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-668-8
- Переводчик: Беатріче Белявців
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Хроніки Південного». Краткое содержание книги:
Пожерли і рушаємо на місто подивитися. Всі вивіски німецькою. Ще б пак, а якою ще мовою мали би бути? Але думати чи знати, що в Німеччині всі написи будуть німецькою, — одна справа, а зовсім інша — реально бачити й читати їх та перебувати у їхньому світлі. Бути освітленим вивісками — це ніби якесь чудо. Коли ми їздили до Польщі, теж усе здавалось незвичним — вивіски не литовською, не російською, а польською. Але там ми хоч щось розуміли, а тут майже ніц. А коли не розумієш нічого, то чудо здається ще більшим.
Потинялись там і сям, подивились що до чого. Цікаво, де тут базар? Перевірили автомати на вулиці, в які кинеш монетку — і маєш жвачку. Перевіряли — це так, до слова, ми трошки постукали, раптом виплюне щось.
Ще б пак, Німеччина — це вам не Польща і не Латвія, і ми не знали, що сюди брати. Те, що звідси машини привозять, усім відомо, але що сюди везуть? Хтось підказав, що можна залізні рублі з головою Леніна добре продати. Але де тут продавати? Бачимо An und Verkauf — крамниці, де повно різного мотлоху навалено, заходимо туди, показуємо свої рублі. Ні, не цікавлять. Ми трішки розгублені — як це Ленін може бути нецікавим? Бозна-як знаходимо базар і бачимо, що ми не перші тут зі своїми ленінами. Це тобі не до індіанців припертися і цяцьками помахати. А скільки часу страчено у пошуку тих іллічів, скільки родичів обійшли, намагаючись рублі купити, та скільки часу страчено у роздумах про те, яку кількість дойчмарок відстебнуть ті спраглі екзотики німці. А за ті дойчмарки… За них у комерційних магазинах міг купувати так, як і за валюту. У комерційних крамницях було все: магнітофони, лахи, шузи, жвачка — і все оригінальне, не підробка. Може, з іллічами треба було крутитися тут? Коли той Ленін ще стояв у центрі Шяуляя навпроти політехнічного.
Ну що, залишаються цигарки. Кожен взяв з дому по блоку цигарок, більше нічого не надумали. Лише цигарки і леніни. Тут пачка — п’ять марок! Ти отримай за неї дві, і будеш мати сорок марок за той блок! Але цигарок вони теж не купують. Інші ще й огризаються, верзуть щось на кшталт «поліцай»… ну, повний пипець! Пропонуєш їм удвічі дешевше, а вони не беруть. Не врубаєшся в ту німоту!
Тиняючись по місту, підійшли до однієї крамниці. Здалека бачу, що двері зі скла, це добре, але ручок то не видно. Йдемо ближче, ну, нема тих ручок. І як увійти всередину? Ступаю ще крок уперед — і двері самі відчиняються. Ніфіга собі! Ми відходимо. Ні, ну то ващє… Двері — як у тому мультику — сезаме, відчинись. Проте без жодного чарівного слова. Стою і дивлюсь, і так, і сяк, інші заходять усередину. Там, здається, все нормально, ходять люди, продавчині навколо крутяться. Але я сюди не піду, бо коли доведеться виходити, ще якась лажа трапиться, не будеш знати як, і не вийдеш звідти. Не врубаєшся в ту німоту!
А коли настав вечір, усі вивіски запалали. Дивишся у темряву — і здається, що ціла вулиця наче салютами мерехтить. Де я бачив стільки кольорів? А може, ніде? В моєму тєліку таких геть немає. І здається, що все воно тут блищить для тебе. Все це лише для тебе. Раптом до нас підходять якісь чи то дівулі, чи баби і щось кажуть, і знову все це для тебе. А коли вони розуміють, що ти нічого не тямиш, то хапають за руку і тягнуть кудись. Тоді стає ясно, що це курви, і що? Пфф… нема питань, пішов би, однак куди підеш, коли у твоїй кишені самі голови Леніна, а дойчмарки — у кишенях німчуків. Німецький тренер відстібнув для своїх жменю марок і велів їм узяти нас у місто і провести час разом. Та ще й на мене показав — отой розуміє німецьку. Авжеж, у школі німецьку я вчив. Коли до нашої школи приїздила екскурсія з якоїсь школи з Німеччини, я зміг навіть порозумітися з ними. Ну, мені так здавалося, що я зміг з ними порозумітися.
Ну ось, ті німчаки нас увечері водили по місту. Вони всі йшли попереду, а ми пленталися позаду. Ми тільки-но й дивилися, щоб не відстати від них, бо людей дофіга і все довкола мерехтить. Заходимо до одного кабака — місць немає, потім вони ринуть першими в інший і зникають кудись. Ми очікуємо, товчемося біля дверей, а їх усе нема. Навколо нас знову почали збиратися курви, ні сказати їм що-небудь, ні ще щось. Та я й так з ними нікуди б не пішов, боявся б. Я навіть того старого, що грошей клянчить, боюсь. Тут, у цьому чужому місті фіг щось зрозумієш посеред ночі. А той старий зовсім оборзів. Ні, ну нехай погляне, який в нього вигляд і який — у нас. Може, хочеш курточками помінятися з нами чи що? Ще й грошей в мене просить. Але, що йому скажеш… старий і сам йде собі геть, збагнувши, що ми нічого йому не дамо і не скажемо.